Если путь, прорубая отцовским мечем,

Ты соленые слезы на ус намотал,

Если в жарком бою испытал что почем,

Значит,нужные книги ты в детстве читал.

В. Высоцкий

От і закінчилась пісня яку я ставила епіграфом до літопису. Все колись закінчується, проходять роки, змінюються люди, старіють, знаходять нові сенси, цінності, інтереси… Змінюються їхні потреби та прагнення. Є ідея про те, що на життєвому шляху ми постійно зустрічаємо знаки, що є дороговказами, але не завжди можемо їх зрозуміти… От і кінець пісні став для мене своєрідним закінченням історії яку пишу вже багато років. Звісно життя не закінчилось, воно продовжується і скоро зазвучить інша пісня і напишуться нові літописи.

У січні відбулося весілля Юлі та Сергія.

Кубок КУТЕП

У Кубку КУТЕПУ прийняти участь довелось, що б відпрацювати за зал, який хоч і не дуже любязно, але все ж був нам предоставлений адміністрацією цього навчального закладу.

І знову Чорногора

Нарис про мандрівку зимовим Чорногірським хребтом

Рішення сходити в Карпати прийшло спонтанно. Випало багато святкових вихідних і намітився вільний тиждень, чим і скористались. Квитки брали в останній момент на незручний час і некомфортні місця, але хіба це спинить туриста?! Пам’ятаючи досвід спроб минулих років пройти хребет, особливо амбітних планів не будували, так як не дивлячись на досить високу температуру вдень, вночі все ж було морозно, та й синоптики обіцяли сніг. Стартувати вирішили з села Луги. План був піднятися до зручної колиби на шляху до Попа Івана Чорногірського і там вирішити, чи піти далі, чи погуляти радіально.

В Луги доїхали о третій годині, до старту нас не довезли, так як на дорозі сталася аварія і автобус не міг об’їхати лісовоз, що проломив власну кабіну колодами, які сам і віз. Бідний так загрузився, що в якийсь момент колоди по інерції з’їхали на перед, що і призвело до розплющення кабіни.

І от ми вийшли на дорогу, минули КПП, і тільки увійшли в ліс, як спинився жигуль, що підкинув нас до мосту. Виявилось якийсь заможний пан, побудував в ущелині готель «Усамітнення», де сам і відпочиває, так як ціни там високі, а розваг немає, а на жигулі їздить туди місцева обслуга.

Мандруючи ми дивувались масштабам вирубки лісу, що розвернулись в ущелині. Як що так піде далі, то лишаться одні пні та голі вершини.

Звичний шлях до колиби, що починався підйомом на хребет виявився недоступним, так як під підйомом утворився рваний рів, що зробив прохід проблемним, тому ми обійшли початок шляху долиною і видерлись в лоба на хребет. Снігу було небагато до виходу на пролисину, там доводилось гребтись, намагаючись пробитись до останнього підйому. В колибу ми прийшли під вечір. На горищі вдалося знайти дрова та розпалити грубу. Вогонь приємно потріскував, а ми пили чай та згадували минулі походи Карпатами.

На наступний день встали рано, рахуючи, що коли сонце розтопить сніг рухатись стане тяжче. Йшли весело, було сонячно і допомагали сліди інших груп. Багато фоткались і насолоджувались краєвидом.

За Васкулем стало вітряно, і з підйомом вітер все посилювався. Наст допомагав іти, хоча іноді провалювались по пояс. Найскладніше було пройти останній зліт на Чорногору, там вітер бува такий сильний, що забивав дихання.

В обід ми були на обсерваторії, чи як ніжно кличе її карта «обсер». Там пообідали, зробили кілька фото та продовжили путь. З вершечку збігли дуже швидко. Так як холодний вітер не розташовував до довгого гуляння. З хребта відкривались казкові краєвиди, сонце грало переливами по сніговому устилу, вдалечінь, куди тільки міг простягтися зір височили гори. До вечора ми пройшли Дземброню і стали шукати притулку на ніч. Навпроти вершини Гутин-Тамнатик знайшли побудовану кимось стіну куди і поставили намет. Вночі погода погіршилась, пішов сніг і змінився вітер. То ж з ранку ми прокинулись в наметі, що був навіть всередині засипаний снігом дуже мілкої фракції. Запалили пальник та спробували посушитись, але це лише перетворило сніг на калюжу.

Вийшли о десятій. На дворі була заметіль і Коля взяв азимут, в результаті ми зробили коло пошани навкруг місця стоянки і все ж вирушили у потрібному напрямі. В обід погода стабілізувалася, з’явилась видимість і вийшло сонце, що дало нам змогу милуватися краєвидом.

Здивував підйом на Беребенескул. Спочатку ми йшли сніжним ребром, а потім рухались по заледенілих скелях, як би він був вище, можна було б сказати, що це 1Б. Взагалі протягом всього шляху ми спостерігали круті скиди та нависаючі з сходу скелі і лише уявляли, що може бути як що в тумані збитись з дороги і підійти на край.

Ввечері вийшли на Говерлу. Погоди не було і як би не таблички, то здогадатись що ми на найвищий точці України було б неможливо.

На ночівлю спинились на екологічній станції під вершиною. Це такий будиночок з чотирма стінами і полом. Більше нічого там немає, проте приємно, хоч вітер не так дує. Зранку погода не покращилась. Ми почекали обіду, за одне дочекались тернопільських лижників і рушили у напрямі Петросу. За ніч випало тридцять сантиметрів снігу. Спробували йти по азимуту, але це виявилось складно. Вітер заліпляв снігом обличчя, сніг танув і знов лип, очі замітало і на віях висіли крижинки. Поблукавши в тумані ми почали спускатись. Як виявилось ми звалили на серпантинну дорогу до села Говерла. В лісі погода була приємніша. Йшов затишний сніжок, доводилось тропити. Але не дуже глибоко, з часом з’явились чужі сліди і йти стало зовсім просто. Ввечері вийшли до колиби. Дуже цивілізоване місце – двоповерховий будинок, в кожній кімнаті піч, скляні вікна і ліжка з сіткою. Судячи з усього тут в сезон живуть лісоруби, але нам пощастило, будинок був безлюдний. Ми натопили піч, посушили речі і відігрілись. Дивно виходить, поки сидиш на хребті, мрієш про тепло. Затишок, а тільки відігрівся знов хочеш наверх. Але часу вертатись вже не було, тому ми пішли вниз. Автобуси з Лугів у вихідні не ходять, прийшлось пройтись пішки до Богдана, але пройшли недалеко. Так як нас підібрала попутна машина.

В Рахові ми зняли номер в готелі і сповна цілий день насолоджувались благами цивілізації.

Так пройшли святкові вихідні і тепер, сидячі біля компа лишається лише згадувати і мріяти про наступні подорожі.

Об’єднані враження від ІІ та ІІІ етапів «Кубка кубків».

Зима – весна 2011 р.

Обидва етапи в яких нам довелося прийняти участь справили суперечливі враження. Безсумнівно, що збільшення кількості змагань позитивне явище, що сприяє розвитку та пожвавленню туристичного руху, але коли думаєш конкретно про ці змагання то переконуєшся у тому, що кількість не завжди означає якість.

Якщо взяти обидві дистанції, то як позитив можна відмітити креативний підхід організаторів, намагання відшукати нові форми та принципи проведення змагань. Безперечно цікавою була ідея особисто-командного забігу, де результатом є не тільки командний але і особистий час. Ми перерахували результати і виявилось, що як би місця розподілялись згідно суми часу всіх учасників, то розподіл перших місць практично не змінився б, а організатори б мали більше роботи з розрахунків. Новаторством було і те, що командні результати на ІІ етапі рахували не по сумі місць двох зв'язок, а по сумі часу, тут організатори не полінувались задати собі додаткового клопоту (хочеться вірити, що так сталось не через те, що вони самі не вичитали уважно власне положення, а тому, що шукали нові форми оцінки результатів).

Неприємним у цих змаганнях було перед усім те, що вони зайняли безліч часу, як що зв’язки принаймні тривали п’ятдесят хвилин, то лічка для більшості відбулась за п'ятнадцять хвилин і в результаті маємо витрачений вихідний і практично нульовий досвід, так як технічної роботи на дистанції не було. Як би ІІ та ІІІ етап відбувся в один день, то виграли б і організатори і учасники, кожен би зекономив один день для тренувань, чи інших справ.

Новаторством було також те, що на ІІІ етапі можна було виступати в двох класах (доплативши за це задоволення?!). Зазвичай класи розводять для того, що б новачки могли позмагатись між собою, мати шанс на перемогу, а тут вийшло, що прийшли «дорослі дяді і тьоті і забрали у дітей цукерку», хоча найцікавіше, що навіть дяді і тьоті не вклались в ПКЧ. То для кого була дистанція ІІ класу? (Чимось це нагадує комерційні походи на Ельбрус, коли головне що б клієнт заплатив, а якщо не дійшов, то й краще, менше гіду проблем.) В даному випадку, думаю, організатори не тестували ні першу ні другу дистанцію, тому і ПКЧ ставилось «на око». ПКЧ для третього класу взагалі було не потрібне, так як його ставлять зазвичай з метою «прибрати слабих учасників з дистанції», що б не затримувати всіх, а так як запускали команди тільки тоді, коли добіжить всі попередня, такої проблеми як очистити дистанцію взагалі не було.

Якщо взяти дистанцію ІІІ етапу 3 класу і обстарагуватися від того, що довелося заради цього задоволення витратити цілий день, то можна сказати, що вона була своєрідна і цікава як швидка фізушна лічка. Особисто я дуже непогано напружилась і отримала задоволення від процесу подолання, правда етап «орієнтування» дещо не вписувався в структуру дистанції і якраз він був вирішальним чинником розподілу особистих місць учасників – тобто можна було бігти швидше всіх, не впасти з жодної жердини і програти на орієнтуванні. Як що орієнтування вирішує це, то давайте називати це не пішохідними змаганнями, а чемпіонатом з «азимутів», чи особистим крос походом (доречи це ідея – кожен сам з картою блукає в лісі, а як що заблудиться дати маячок і через добу провести ПСРи).

Загальний висновок – добре що змагань багато, але завжди хочеться кращого і маємо надію, що організатори зроблять висновки і наступні змагання будуть і такими ж креативними, а ще корисними, цікавими та продумано-організованими.

Кубок МКС 2011

Перші вихідін квітня був як завжди вже четвертий кубок МКС в Денешах.

Враження від кубку України з ТПТ (Херсон 2011)

Загалом враження позитивне. Багато дистанцій, сильна конкуренція, запекла боротьба… Погода порадувала лише в останній день, до того було похмуро, йшов дощ і ніякої південної жари ми не відчули, проте мороз був лише вночі і то добре.

Організація змагань - дуже потужна: величезні палатки суддівського табору, купа обслуговуючого персоналу, підвіз води, дистанція Крос похід на якій працювало 36 етапів і на кожному мінімум двоє суддів, два катамарани, рації у всіх організаторів, відсутність стартового внеску та грошові призи – свідчили про велику кількість вкладених коштів. Приємно було, що в основному дотримувався розпорядок змагань.

Але зовсім протилежне враження справляли дистанції – не було суддівських страховок там, де їм не завадило б бути, етапи траверсу взагалі не мали суддівських перил, хоч і не скрізь були безпечними, а враховуючи жорстке ПКЧ там хтось міг добряче звалитись якраз на свіже обрізаний верболіз. Суддівські крюки випадали, каміння летіло на голову учасників, але попало лише в суддю, і то не сильно, хоча і в лоба.

Дистанції навіть частково ніхто не тестував. ПКЧ які було поставлено, були під силу лише самим досвідченим командам і то кидаючи мотузки і порушуючи умови. У результаті на смузі перешкод дійшли до фінішу всього три команди, причому помилкою інших було те, що намагались чисто працювати і збирати мотузки. Відносно нашої команди відбувся просто «безпрецедентний випадок» (слово безпрецедентний у даному реченні заміняє довгий ряд нецензурних виразів) – ми вкладались і в повному складі (на дистанції можна було кидати учасників. що не вклались і бігти далі) вже пройшли 3 ПКЧ і тут Саня, який іде першим кидає мотузку, а за умовами тільки перший може йти з нижньою страховкою, ще трохи ми покидали вверх мотузку, але виявилось, що на 30 метрів вона не летить, тому завернулись і пішли… Обідно… да?! У результаті ми четверті.

Крос похід був цікавий та напружений і з усіх дистанцій найбільш продуманий. Були цікаві етапи і в кінці ми навіть навчились натягувати переправи та паралельки. Рекорд – переправа через яр (40 метрів) за 9 хвилин. Місце в нас почесне - сьоме.

Дистанція спас роботи була для нас найбільш невдалою, правда для інших теж. Зайняли ми 6 місце, але задоволення не отримали. Ідея трьох блоків була цікавою, але виконання на рельєфі слабким. В ПКЧ на командній частині вклалось дві команди. Це було над завданням на особисту техніку. Блок зв'язок трійок теж повністю ніхто не пройшов, а на «бонусній» частині – зв’язки двійки дистанція була поставлена так криво, що навіть фаворити змагань – Херсон на змогли її виконати. Бонуси були низькими і тому той, хто отримував штраф перекреслював всю пророблену роботу.

Хотілось би похвалити команду – всі старались, прочитали настанови і працювали на межі можливостей.

Як що розглянути ці змагання з точки зору тренування – то вийшло дуже гарне, тільки на крос поході ми пройшли 19 етапів – це без орієнтування. Загальне місце – п’яте і я вважаю, що таким складом – це вище на що можна було сподіватись.

ЧК з ТПТ 2011

Перший день був крос похід і з самого ранку якось не складалось: було холодно і вітряно, старт затримувався, стояли ми на обочині дороги на якомусь смітнику, ще й Святік проспав. Завдяки тому, що старт затримали, Свят запізнився лише на двадцять хвилин. Тепер він відпрацьовує миттям котлів. Але кажуть що покарання дуже гуманне і треба жорстокіше. Але «герой дня» - Саня, через те, що він заблукав і не повернувся вчасно, ми отримали 1400 балів штрафу і ,звісно, нічого, крім останнього місця, зайняти вже не могли.

Загалом крос похід був типовий – лазіння по смітниках. Для чого було Їхати в Пущу Водицю, що б лазити по таких самих смітниках як і в Голосієво. Питання риторичне. Так хочеться природи, а тебе заганяють на кучі, пробігаючи які ти лише сподіваєшся не наступити на гвіздок, чи ще краще шприц. Етапів біло не багато, так собі всі звичайні. Як завжди ловушки з лініями, судді, що потирають руки, що б підловити. Здивував Нертур – чи то погода була для них не льотна, чи то «зоряний облом», це ж треба здати стартовий внесок і не приїхати?!

Смуга була типова – Лисогірська. Жорсткі ПКЧ. в останнє з яких які ми не вклались. Певно, повільно працювали. Нічого особливого не відбулося, як завжди штрафи. Судді які підловлюють.

Якось задумалась - коли ставиш змагання дуже приємно, що люди дякують, висловлюються позитивно, цікавляться і то є найкраща винагорода. Але ж коли існують штрафи, коли грає роль не об’єктивний час, а чиєсь прискіпливе, чи навпаки поблажливе ставлення, суть змагання змінюється і після цього не хочеться дякувати. Для мене індикатор – чи хочеться підійти і сказати – дякую. Як що хочеться, значить було приємно, цікаво, корисно і не обов’язково виграти, просто отримати задоволення.

У квітні розлився і наповнився талими водами Буг і ми під командуванням Євгена Бузульова вирушили ідкорювати його бурхливі води. Щоправда похздка виявилась не у всіх сферах вдалою. Женя звалився з дерева і зламав ногу, в наслідок чого не зміг поїхати в плановий водний похід, але розсудивши він прийшов до ідеї, що може воно і на краще.

Враження від ЧУ з ТГТ, Бахчисарай 2011

Чемпіонат України – це підсумок року, кожна команда виставляє свої передові сили, готує спорядження, посилено тренується для того, що б показати кращий результат і в результаті запеклої боротьби перемагає найсильніший! Ура! Лаври і почесті переможцю! Всі хто не переміг тихенько заздрять і отримують стимул готуватися ще краще, рости, що б в один день заявити своє право на славу! Фанфари і салют! – Так мало б бути в ідеалі, насправді вже четвертий рік на Чемпіонат України не збирається навіть мінімальна кількість регіонів, для того, що можливо було виконати норматив майстра спорту, а серед тих хто зібрався конкурують лише кілька лідерів, всі інші впевнено за законом імовірності займають місця.

На чемпіонаті 2011 року змагались по суті чотири команди – МКС, Львів, Дніпродзержинськ та Хмельницький. Інші потрошку рухались, хоча і були відверто слабкі, тут окрема тема.  Наприклад команда з Житомира, що програла всі дистанції була явно не готова до таких змагань, що б розібратись в цій бальній системі потрібно багато років підряд в це вникати і звісно приїхавши і вперше з цим всім зіштовхнувшись зрозуміти хоч щось дуже важко. Просто шкода, бо скоріше за все так обламавшись вони більше не з’являться, а могли б вирости…

Чому стає все менше і менше бажаючих приймати участь? Думаю, причин багато і вони різнобічні – це і складність системи (не кожному вдається розкласти преферанс балів і вловити всі нюанси), і зручність травневих свят для інших заходів таких як походи, і складність стосунків з суддями і загальна криза жанру…  Аналіз цього феномену окрема тема, лише сумним є факт, що суддів було знову більше ніж учасників. Причому їх самих це напружувало, бо вигуки про це періодично звучали в суддівських рядах. Мені здається, що їм теж неприємно приїздити на змагання, витрачати час, гроші і бачити, що це майже нікому не потрібно – от тут і криза жанру.

Повернімось до чемпіонату. Дистанції були традиційні, хоча було не цікаво, що лічка проводилась в перший день, зазвичай вона в останні дні коли досягається оптимальна спортивна форма і учасники дають максимальні результати. Взагалі лічка була не цікава, не було видовища, один учасник копирсався на стіні протягом тривалого часу і враження, що там відбувається рух не було. Набагато цікавіше були б динамічніші етапи, а ще краще паралельні нитки маршрутів, коли можна побачити справжню боротьбу. А ще нова форма співвідношення штрафів та балів зовсім знищила суть особистих змагань: так як штрафи стали дуже «дорогі» виходило так, що спортсмен, що має найкращий результат отримавши незначний штраф відразу злітає вниз. Навіть в пішохідному туризмі 1 бал штрафу – це 30 секунд (а в особистих змаганнях 10 с), тут же вийшло, що бал штрафу – це хвилина.

Три інші дистанції були типовими, намітилась тенденція зменшення вибору, урізання бонусів та, як казалось вище, піднімання ціни штрафів. Думаю, за кілька років гірські змагання повернуться до традиційної схеми.

Загалом у суддівської братії спостерігались позитивні зрушення, вже дозволили активний спуск потерпілого та самовидачу, так що певний, хоч і повільний прогрес відбувається, сумно що коли прогрес досягне максимуму, учасників лишиться мінімум.

На останок хотілось би похвалити команду три перших місця на дистанціях (на лічці четверте, ну можемо списати на те, що це був перший день) показник росту, хоч працювати ще є над чим і як не парадоксально таким результатом поза всім іншим ми завдячуємо пішохідному Херсону та іншим змаганням, що привчили уважніше ставитись до штрафів. Тепер необхідно ставити більш складне завдання – ЧУ з пішохідного туризму, там і конкуренція жорсткіша, і принципи суворіші, і судді незнайомі (а значить не відомо чого від них чекати). Так що вперед!

А після чемпіонату  ми виїхали на Сокол. Пройти щось особливе нам не вдалось, проте непогано відпочили біля моря.

Туристичний зльот у Петрівцях травень 2011 року

Колись давно ми вже приймали участь у цьому зльоті і зараз я розумію чому всі ці роки ми старанно уникали повторної участі в цьому заході. Зовнішня оболонка його ідеалізована – гарне місце, вдала організація, ніяких проблем з побутом – вода, туалети, розмічені місця для наметів учасників, навіть дрова привезені та нарубані організаторами, а ще цілий парад на відкритті з ветеранами та «поважними гостями», піонерський костер – просто свято туристичної дружби. Тоді чому лишається притомний осад і небажання приїхати ще? Мабуть тому, що під антуражем «дружби» вирують інші почуття – спливають взаємні образи, недомовки…

Вразив нас конкурс бюваків – хіба можна змагатись в тому, хто більше домашнього мотлоху притягне на природу. Чого тільки не було: стільці та столи, пивні палатки, пластмасові рукомийники, крісла, корзини для сміття, різноманітний посуд, просто враження що люди заїжджали на тур-зліт самосвалом. А потім ходить журі по цих вилизаних таборах і придирається – то сокира без чохла в колоді стирчить, то пожежний щиток (!!!) не яскравого кольору, то капці біля намету криво стоять – може чогось я не розумію, але хіба це змагання?! І потім результат бюваків впливає на місце команди!

Цікавий і конкурс звітів за походи – хіба можна порівнювати походи н.к. та п’ятірки, горні, пішохідні, велосипедні – всі в кучі. Які можуть бути критерії???

Нашим завданням було виступити на гірській дистанції, що ми і зробили, хоча в результаті так і не зрозуміли як так вийшло, що у суперників до вечора час проходження дистанції зменшився на одну хвилину?! Хоча ВВ попереджав, що на цьому зльоті дивуватись нічого.

Пішохідна дистанція як і гірська були дуже примітивні, а змагалися на них як МС так і люди без розряду – відчуття, що старшокласники вийшли в футбол пограти з дитячим садочком J

Суддівство теж порадувало – гірські змагання судили по «Проекту методичних роз’яснень 2003 року» (хоча є вже затверджені і згідно правил змагання повинні судитись саме по них, але кому до правил є діло J ), а пішохідна дистанція, в свою чергу, судилась по застарілих настановах… Судді мабуть народ інертний, ліньки щось нове почитати, а шкода, останні пішохідні настанови за виключенням кількох пунктів досить пристойно написані.

У результаті маємо такі місця: 2 на гірській (як казав ВВ: перші в Україні останні в Лютежі), 3 загальне на особистій, а ще витрачений день, думаю як би провели тренування користі було б більше, але досвід – завжди досвід.

Ну от і … В похід ми не пішли і винна була я, ну і Коля звісно теж, але ми не шкодуємо, бо коли закінчується пісня – звучить нова J