Чемпіонат України – це підсумок року, кожна команда виставляє свої передові сили, готує спорядження, посилено тренується для того, що б показати кращий результат і в результаті запеклої боротьби перемагає найсильніший! Ура! Лаври і почесті переможцю! Всі хто не переміг тихенько заздрять і отримують стимул готуватися ще краще, рости, що б в один день заявити своє право на славу! Фанфари і салют! – Так мало б бути в ідеалі, насправді вже четвертий рік на Чемпіонат України не збирається навіть мінімальна кількість регіонів, для того, що можливо було виконати норматив майстра спорту, а серед тих хто зібрався конкурують лише кілька лідерів, всі інші впевнено за законом імовірності займають місця.

На чемпіонаті 2011 року змагались по суті чотири команди – МКС, Львів, Дніпродзержинськ та Хмельницький. Інші потрошку рухались, хоча і були відверто слабкі, тут окрема тема.  Наприклад команда з Житомира, що програла всі дистанції була явно не готова до таких змагань, що б розібратись в цій бальній системі потрібно багато років підряд в це вникати і звісно приїхавши і вперше з цим всім зіштовхнувшись зрозуміти хоч щось дуже важко. Просто шкода, бо скоріше за все так обламавшись вони більше не з’являться, а могли б вирости…

Чому стає все менше і менше бажаючих приймати участь? Думаю, причин багато і вони різнобічні – це і складність системи (не кожному вдається розкласти преферанс балів і вловити всі нюанси), і зручність травневих свят для інших заходів таких як походи, і складність стосунків з суддями і загальна криза жанру…  Аналіз цього феномену окрема тема, лише сумним є факт, що суддів було знову більше ніж учасників. Причому їх самих це напружувало, бо вигуки про це періодично звучали в суддівських рядах. Мені здається, що їм теж неприємно приїздити на змагання, витрачати час, гроші і бачити, що це майже нікому не потрібно – от тут і криза жанру.

Повернімось до чемпіонату. Дистанції були традиційні, хоча було не цікаво, що лічка проводилась в перший день, зазвичай вона в останні дні коли досягається оптимальна спортивна форма і учасники дають максимальні результати. Взагалі лічка була не цікава, не було видовища, один учасник копирсався на стіні протягом тривалого часу і враження, що там відбувається рух не було. Набагато цікавіше були б динамічніші етапи, а ще краще паралельні нитки маршрутів, коли можна побачити справжню боротьбу. А ще нова форма співвідношення штрафів та балів зовсім знищила суть особистих змагань: так як штрафи стали дуже «дорогі» виходило так, що спортсмен, що має найкращий результат отримавши незначний штраф відразу злітає вниз. Навіть в пішохідному туризмі 1 бал штрафу – це 30 секунд (а в особистих змаганнях 10 с), тут же вийшло, що бал штрафу – це хвилина.

Три інші дистанції були типовими, намітилась тенденція зменшення вибору, урізання бонусів та, як казалось вище, піднімання ціни штрафів. Думаю, за кілька років гірські змагання повернуться до традиційної схеми.

Загалом у суддівської братії спостерігались позитивні зрушення, вже дозволили активний спуск потерпілого та самовидачу, так що певний, хоч і повільний прогрес відбувається, сумно що коли прогрес досягне максимуму, учасників лишиться мінімум.

На останок хотілось би похвалити команду три перших місця на дистанціях (на лічці четверте, ну можемо списати на те, що це був перший день) показник росту, хоч працювати ще є над чим і як не парадоксально таким результатом поза всім іншим ми завдячуємо пішохідному Херсону та іншим змаганням, що привчили уважніше ставитись до штрафів. Тепер необхідно ставити більш складне завдання – ЧУ з пішохідного туризму, там і конкуренція жорсткіша, і принципи суворіші, і судді незнайомі (а значить не відомо чого від них чекати). Так що вперед!