Враження від чемпіонату Київської області (с. Жорнівка) 2010.

Найперше, хочеться виділити гарну тенденцію, що в Києві стало багато змагань і учасників на них вистачає. Це вже не ситуація – де переможець відомий заздалегідь, а цікава і неочікувана, подекуди, комбінація варіантів. На цей раз переміг «Патріот», що приємно здивувало, зізнатися, я не очікувала від них такого стрімкого зросту майстерності, порівняно з результатами попередніх змагань. Нажаль виступ команди я не спостерігала, тому висновки роблю з протоколів.

Змагання в Жорнівці були поставлені фактично по без штрафній системі, що мене особисто порадувало так як перемагає на таких змаганнях найспритніший, а не той, за ким менше судді дивились.

Що було приємно на цих змаганнях, то це досить товариська та ненапружена атмосфера стосунків між учасниками та суддями. Далеко не всі змагання можуть похвалитись цим.

Цікавим етапом був маятник, особливо для глядачів, і трохи передчасним (не сезон бо ще ж), для учасників. Етапів було багато, полоса насичена, але не важка, навіть спітніти не було де.

Хоча був один факт, що дещо зіпсував картину. Суть в тому, що після змагань ми довідались, що зайняли третє місце через «60 балів штрафу», але штрафів на дистанції не було, коли ж запитали організаторів, вони лише винувато розводили руками зі словами: «Що вам шкода і так все повигравали, дайте і нам». Така беззаперечна нахабність в нас викликала лише здивування, бо так на пряму нас ще не дурили.

Загалом враження позитивні – гарна погода, ліс, річка. Подяка організаторам, молодці, давайте побільше змагань проводити і Київ стане центром туризму.

Враження від Чемпіонату України з ТГТ 2010

Змагання пройшли в мальовничому місці на берегу Південного Бугу. Погода видалась напрочуд гарною: сонце, легенькій вітерець, затінок на скелях та жара на галявині створювали позитивний настрій. Всі бажаючі, а їх була більшість, відкрили купальний сезон, занурюючись в холодну воду біля каменів. Багато позитивних емоцій принесли жирні зелені ящірки та довжезні змії яких періодично зустрічали в кущах. Один вужик таки пробрався в Сімкін намет, де був виловлений та посаджений в пляшку, що послугувало початку легенди за якою команда МКС харчується зміїною отрутою (а що ж нам бідним робити, як що наші організми не виробляють стільки отрути, що б справитись з тим що на нас виливають?!) Наступним кроком, певно, стане ідея про те, що МКС приносить людські жертви, п’є кров християнських немовлят і збирається захопити владу над Всесвітом…

Відносно самих змагань – враження суперечливі, хоча домінує задоволення, чого б не бути задоволеними вигравши чемпіонат України! Люди ідуть до цього роками і забагато обставин має скластися до купи, що б перемога відбулась, але по-порядку.

Першою дистанцією на якій ми виступали були спаси. Кодова назва: «Афганістан». Хочеться відмітити, що штрафів ми таки отримали набагато менше, ніж зазвичай (в нашому випадку якихось 40 балів просто щастя). Було дуже упереджене ставлення з боку Душмана та Ріпи (?! – недуже зрозуміло який мозоль ми йому віддавили, але факт). Причіпки почались зі старту – і прусіки у вас 5мм і системи не такі, вуса не звідти ідуть, каски «пецель» не прив’язані… і так далі, чому це причіпки коментувати, думаю, зайве. Навіть Душман відстав від Ріпи так яро він на нас кидався. Хочеться вставити коментар: чіплялись до багатьох, у цьому випадку ми не були виключенням, «бідний» Хмельницький так затравили, що і уявити страшно – тільки за незатягнуті вузли їм поставили 40 балів. Що це все вкупі означає наберусь коментувати поки до кінця не зрозумію суть явища. ВВ взяв на себе удар і на певний час йому вдалося відволікти увагу суддів, тобто дати нам попрацювати спокійно, хоч це і не було продуманою тактикою – його жертва дала плоди. Забігаючи наперед скажу, що отримала масу задоволення спостерігаючи за виразом обличчя Ріпи, коли на закритті Куцаєва нагородили як кращого тренера року.

Загалом, сама дистанція спаси була досить чистою та цікавою. І варіанти проходження були і боротьба між учасниками була гострою та напруженою.

Зв’язкам дісталась найбільш неприваблива територія – половину дистанції через кущі не було видно. Для себе ми дали їм кодову назву «два дебіла – це сила», ВВ пропонував якусь більш романтичну, але щось вона не закріпилась в пам’яті. Нічого видатного на ній не було, приємне суддівство, нормальна дистанція, можна було б довше. Порадували Святік та Сімка – третє місце в чоловічих зв’язках на ЧУ – це потужний результат. Від Сергія з Андрюхою іншого ми не очікували. Доречи, шкода, що лічки не було – час на неї був, всі роз’їхались раніше.

Враження від ЧУ з ТПТ (Грушівка)

Опис вражень хочеться почати з загальних – вони позитивні. Дуже гарна природа: Південний Буг, озера, скалки, сонце, ліс… гарні місця і добиратись з Києва (як що не економити) дуже зручно 4 години до Первомайська і звідти на таксі ще хвилин двадцять.

Відносно спортивної складової – було дуже корисно та цікаво. Напруження було набагато більше ніж на гірських змагання, хоча особисто я не дуже полюбляю бігати по лісу в костюмі «тевтонського лицаря», але хочу відмітити, що крос-похід виявився цікавим, різноманітним та проходив у режимі «марафону». Було напружено, швидко, жарко, але скільки потім задоволення принесли перші ковтки води за довгий час. Хоча на засіданні і об’явили, що МКС випив всю воду у суддів, але то була не вся команда, а самі швидкі. Були і курйози: ми прийшли на останній етап – крутопохилу переправу в гору і так як на ньому працював «Робінзон» - просто відсиділи свій час і отримали 140 штрафних балів, а Робінзон відпрацювавши встиг небагато і по ходу їх постійно штрафували, тому вони отримали більше 150 штрафних балів і на фініш прийшли пізніше, бо мали зібрати свої мотузки. Здивував Коля – він орієнтувався на стільки вправно, що ми жодного разу не блуканули і пройшли чітко всі етапи, взявши одне додаткове КП яке знайшли прямо на дорозі. Він скромно зазначив, що орієнтування було легке, але я добре пам’ятаю скільки раз ми програвали раніше змагання блукаючи лісами Голосієво, Кітаєво при не складнішому орієнтуванні.

Другий курйоз кроспоходу відбувся на етапі «Паралельні мотузки», коли ми (три дівчини і Коля зі Святиком) зламали дерево поліспастом, яке до нас вистояло під двома командами.

Дистанція спасроботи була схожою на гірську, тільки штрафів ми отримували втричі більше. Деякі вимоги для нас були прозріням, на зразок: кріпити подвійний схоплюючий двома карабінами, або як що припинив страхувати – повинен з петлі стати на перила, а в петлі можеш стояти тільки як що страхуєш та інші. Загалом, суддівство було більш етичним ніж на гірських змаганнях, хоча знайшлось кілька суддів, які вирізнялись прискіпливістю та чіплялись занадто вже агресивно і часто необ’єктивно. Цікавий психологічний момент – ми домовились «скромно» мовчати про свої успіхи в Южноукраїнську, що б не було соромно за провал, та плітки долинули швидше, ніж ми встигли доїхати, але що цікаво, без найменшого напруження ми отримали поважливе ставлення збоку організаторів змагань. Позитив дистанції рятувальні роботи - вона тривала дві з половиною години, досить довгий час, але штрафів ми отримали величезну кількість. Проте отримавши масу штрафів всі дружно почили вчити правила – так що це виявилось непоганим стимулом для подальшого більш «охайного виступу», що видно і з результату: перший день – спаси – 3 місце, другий день – кроспохід 3 місце, третій день – полоса – 2 місце. І як результат рівного виступу – 2 загальнокомандне. А це гарні міністерські медалі, і що цінніше – 75 метрів мотузки, парочка важких карабінів, але як кажуть: «подарованому коняці в зуби не заглядають».

Полоса перешкод проходила за коловою системою, яка передбачала варіанти, але всі команди, крім однієї вибрали однакову тактику – проходити у зв’язках блоками по два етапи, що каже про те, що фактично вибору не було. Дуже жорстким етапом виявилась крутопохила в гору на 35 метрів (ну і уханькались же ми там). Так як йшли зв’язками – кожен ліз самостійно і навіть «лосям» не вистачало сил вилізти по цій переправі без жюмара, що казати про дівчат, хоча віддамо належне всі справились. Позитивний момент – на такій дистанції працюють всі і постійно, тобто не може бути «чемоданів». Друга частина була водною – це приємно в жару і після дистанції.

Змагання закінчились, лишилась приємна втома і плани на майбутнє. Всім хто хоче виступати і далі, а не повісти свої медалі і сісти склавши руки, потрібно ще багато тренуватись і вчити правила, а ще виписати свої штрафи на окремий листок і відправити ВВ. Подяка всім хто був в ці канікули з командою, підтримував, бігав, вболівав.

Фороський кант або Крим – це райський куточок. Цими вихідними були в Криму (виїхали 22 і повернулись 25), добре коли можеш продовжити собі вихідні на кілька днів, хоча в Криму кожен день як казка і завжди мало… Ходили ми на цей раз на Фороському канті. Ночували за рекомендаціями на альпініських стоянках нижче від дороги: гарні витоптані галявинки і готові кострища. Є дрова, проблема лише з водою. Заощадливі попередники лишили нам у спадок величезні буньки для води і ми з ними ходили аж до Форосу. В Форос ми все одно б ходили, бо там МОРЕ, хоч і холодне, але таке живе і кожен день різне. Колись я жила близько п’яти місяців в Криму і жодного разу не пам’ятаю, що б море повторилось: то воно прозоре, то голубеньке, то синє, то тихе і лагідне, то бурхливе і чорне… живий організм...Соляріс…

Приїхали ми в п’ятницю після обіду і стали на стоянці «ЁПТ». На стіну не пішли, а замість того взяли «буньки» і спустились до моря. Наступного дня ми пройшли 2А з неромантичною назвою «По правому краю західного масиву». Маршрут нормальний, вміру з огородами, не дуже довгий і головне що море видно і часу на нього сходити вистачає. На настцпниц день ми пройшли «П.. котёнку» (2Б) (най вражаюче – це грот з якого іде друга мотузка) і в день від’їзду «Вилку» - дуже гарний маршрут, технічний і рівний. Правда пішов дощик і довелось посидіти на станції чекаючи поки наше «лазання на терті» підсохне. В той же день ми встигли пробігтись Севастополем і скупатись – а вода в заліві тепла і можна стрибати прямо з набережної.

Враження від чемпіонату України з ТПТ, Київ 2010.

У текстах, що я пишу, вже традиційно все починається з вихваляння та захоплення мальовничими місцями в яких проходять змагання, тому не порушуючи традиції скажу – «Змагання проходили в …» Хотілося написати якесь «погане слово», не піднялась рука псувати текст. Тому напишу так: «Чемпіонат проходив в Києві, що зумовило не дуже чисте повітря, купу зівак і біг по засміченим рівчакам, вонючому болоту та траверс міського звалища, від якого вітер доносив не апетитні запахи горілого сміття та хімічного гноїння. Особливо запам’ятався невеличкий «струмочок», що витікав з-під чогось паркану і давав зрозуміти, що господар заощаджує гроші на викачку каналізації.

Звісно незабутні враження лишив етап «укладання колоди»: організатори, підозрюю, навмисно знайшли глибоку смердючу багнюку і колоди були так в неї перемащені, що навіть не зразу вдалося сконцентруватись і побачити їх серед глибокого багна. Не позбавлений приємності був і етап: «дюльфер» - він розташовувався на піщаному схилі, що навіть коли б комусь захотілось спуститись вниз головою, навряд чи судді побачили б його в густій хмарі пилу, що здіймалась в процесі спуску. Приємність даного етапу посилилась ще й тим, що перед ним був водний етап, на якому мотузки вимокли і результаті благополучно вкрились товстим шаром мокрого піску.

Місце, де посилили команди, теж лишило бажати кращого. Коли ми почули про суму стартового внеску – 400 гр. з команди і нікого не хвилює чи живеш ти в таборі, чи вісім чоловік в команді… виникла надія що там є душ, або скажімо газ, або хоча б електрочайник. Нічого такого на базі не було, тільки гидке повітря промзони. Загалом емоцій з приводу місця багато, ну і стартовий внесок нікого не порадував. Думаю, як би організатори вивісили на стенді «кошторис» витрат нарікань було б менше, люди б розуміли, що з них «збивають» на орг. питання, а не в «карман». Коли мої знайомі питають; «І скільки тобі за це платять», а я розвожу руками і називаю суми які витрачаю, нічого крім типового колового жесту біля скроні вони не можуть видати. От і думаю, коли вже висохне джерело фанатів готових платити за те, що б бігати до втрати пульсу, спати без душу, вимазуватись в болото, пісок, дерти руки, годувати комарів, вмирати від спраги… Але це лірика. Думаю місце змагань вибране було з політичною метою… ну і зручність для організаторів – вигідно проводити змагання на «облизаних» знайомих місцях.

Що б не перебільшувати обсяги можливості сприйняття тексту спробує написати про дистанції. Про кроспоходи враження хочеться об’єднати. Не дуже цікаво бігти два кроспоходи – на другий день відчуття «дежавю» і втоми. Більшість етапів повторювали етапи Чемпіонату Києва. Загалом враження гарного тренування і фізичного і технічного. Єдиним оригінальним етапом була «тріщина», хоча в гірських змаганнях це не ноу-хау. Але не дуже то її продумали постановники, оптимальним, було вийти всім за фініш і  отримати штраф «20 балів» за постраждалого. Це точно менше, ніж ми, наприклад, нахапали чесно проходячи етап.

Полоса – навіть складно щось написати, враження ніби ще раз пробігли якийсь з Чемпіонатів Києва минулих років. Так собі середня полоса. Техніка, тактика. Можливо в Києві просто всі полоси високої якості, тоді можна подякувати тим, хто нас до них готує.

Багато коментарів написано на форумі організаторів. Повторюватись не хочеться, єдине, що не лінь зауважити, що в цілому змагання були поставлені на високому організаційному рівні, етапи якісні та відпрацьовані, видно що було проведено потужну роботу.

Про що хочеться згадати на останок – дивна як на мене річ – є порушення, наприклад неправильно стоїть КП, ну таке буває, але бентежить інше – тим хто написав протест на це – зняли штраф, а хто ні – «то і сиди лопух зі штрафом». Можливо для матьорих пєшихідників це норма? Звідси і фрази (з форуму): «Вопрос к Диме:А куда он смотрел когда николаевская команда неправельно организовала страховку 2,3,4,5 участника на крутонаклонке вверх (при нарушении 2,3 участником, когда я из за маркировки указал на ошибку судьи...меня послали... Ты же стоял рядом с николаевской командой и судьей и все видел... Речь идет о командной страховке участников при движении вверх, у Николаева на нижнем ПС страховало/вытягивало веревку одновремено 2 человека с РАЗНЫХ сторон НИЖНЕГО КАРАБИНА! (схему николаевской страховки я нарисовал в поданном протесте) ???»  - Від таких речей мене особисто тоншить. Ходити і дивитись за іншими командами – нормально, але оголошувати суддям помилки, а тим більше писати протести на команди… фу… Не хочу про це писати, але ці всі «хитрі протести» ведуть до цього, комусь вбачається це виходом, але це теж тупік. Коли Олег Дрегало ставить «тупий штраф» на рівному місці і на все розводить руками – пишіть протест, це веде до того, що хочеться сісти і написати протести на все, а може щось і задовольнять… хоча відчуття як від бігу по смітнику – ніби спорт, але якось тхне…

І як що хтось дочитав до кінця, по правилам жанру закінчу позитивом. Приємно, що перемогла команда, яка працювала. За моїми даними «Нептур» провів десятиденні збори де готувався саме до цих змагань і ось результат – нормально і закономірно. Головне, що б майстре не був їхньою кінцевою метою. Ми якісно потренувались, побачили сильні виступи гарних команд, зрозуміли що є куди рости, трохи попустились в своїх амбіціях (що найпозитивніше), поспілкувались, втомились і з чистою совістю можемо об’явити сезон закінченим і сподіватись зібратись в новому для тренувань, змагань та спілкування.

Крім змагань, іноді нам вдається вирватись на природу «для себе», одного разу вдалось викроїти час і сплавитись по Ірпеню. Була гарна погода, мальовнича природа, але проблемою стала надмірна забрудненість річки, не то що пити воду, купатись в деяких місцях було моторошно.

Враження від «Малої Хортиці» 2010

Природа Хортиці як завжди чарує. Цей острів ніби оаза між індустріальним смітником сходу. Погода теж була гарною, хоча для виступів жаркувато, проте сухо і комфортно.

Вже стало традицією, що приїзд на Малу Хортицю не проходить для нашої команди просто так: то нас знімають, то не допускають, на цей раз (ми навіть такого спрогнозувати не могли!!!) нас допустили, не зняли, але пробігти дали лише одну дистанцію з двох. Нашому обуренню не було межі. Приїхати з Києва, витратити три дні і в результаті – одна дистанція. Найцікавіше, що бажаючи змогли поза заліком виступити на іншій дистанції, але МКС 3ХL  «не встиг»!?!? Чому? Може пізно закінчили всі інші? – Ні, о 12.30 всі дистанції було розібрано і судді (хто з місцевих) протікали додому. Підраховуючи ми зробили висновок, що при бажанні судді встигли б пропустити всіх на двох дистанціях, але яке бажання у людей може бути на пляжі, як що вони приїхали туди відпочити. Доречи, приїхало!!! – 60 чоловік, правда на дистанціях були все ті ж самі обличчя і Душман закидав мені, що буцім то ми «такі поганці» суддю не привезли L Пам’ятається останні рази коли привозили наш суддя «сидів в куточку, бо своїм роботи не було». Але це деталі. Вже багато років ми приїжджаючи на Хортицю обурено вигукуємо: «Дістали, більше не ногою!» і приїжджаємо знов. Чому? - Бо найпростіше кинути, грюкнути дверима, піти…. І що? Вся ідея в тому, що СВІТУ (в глобальному сенсі) пофіг, що ти на нього образився, бо він необмежний, а тобі погано, бо образа вигризає твої кішки і дірявить язвами шлунок. Тому ми приїдемо, і будемо боротись і будемо прагнути перемоги, а хто лякається хай сидить вдома, там спокійніше. Отакої.

Час якого було забагато ми все ж не змарнували: провели комплексне тренування, полазили, загоріли, купались, відвідали музей, там саме була тризна по загиблим козакам.

Хочеться ще на останок відмітити зріст команди Сергія Палієнко. Його «крокодільї діти» молодці, показали гарний результат на дистанції третього класу – вибороли майже всі перші місця. Як що так далі піде то в нас зміниться основний склад.

А закінчувати цей шматок літопису доводиться сумним – цім літом трагічно загинув Вадім Кожемяченко (Махал). Його смерть примушує задуматись над зумовленістю людського життя. Він не любив купатись, не вмів плавати і втопився… хіба це не доля. Як би там не було, світ втратив гарну людину, а ми щирого товариша.