Рішення сходити в Карпати прийшло спонтанно. Випало багато святкових вихідних і намітився вільний тиждень, чим і скористались. Квитки брали в останній момент на незручний час і некомфортні місця, але хіба це спинить туриста?! Пам’ятаючи досвід спроб минулих років пройти хребет, особливо амбітних планів не будували, так як не дивлячись на досить високу температуру вдень, вночі все ж було морозно, та й синоптики обіцяли сніг. Стартувати вирішили з села Луги. План був піднятися до зручної колиби на шляху до Попа Івана Чорногірського і там вирішити, чи піти далі, чи погуляти радіально.
В Луги доїхали о третій годині, до старту нас не довезли, так як на дорозі сталася аварія і автобус не міг об’їхати лісовоз, що проломив власну кабіну колодами, які сам і віз. Бідний так загрузився, що в якийсь момент колоди по інерції з’їхали на перед, що і призвело до розплющення кабіни.
І от ми вийшли на дорогу, минули КПП, і тільки увійшли в ліс, як спинився жигуль, що підкинув нас до мосту. Виявилось якийсь заможний пан, побудував в ущелині готель «Усамітнення», де сам і відпочиває, так як ціни там високі, а розваг немає, а на жигулі їздить туди місцева обслуга.
Мандруючи ми дивувались масштабам вирубки лісу, що розвернулись в ущелині. Як що так піде далі, то лишаться одні пні та голі вершини.

Звичний шлях до колиби, що починався підйомом на хребет виявився недоступним, так як під підйомом утворився рваний рів, що зробив прохід проблемним, тому ми обійшли початок шляху долиною і видерлись в лоба на хребет. Снігу було небагато до виходу на пролисину, там доводилось гребтись, намагаючись пробитись до останнього підйому. В колибу ми прийшли під вечір. На горищі вдалося знайти дрова та розпалити грубу. Вогонь приємно потріскував, а ми пили чай та згадували минулі походи Карпатами.

На наступний день встали рано, рахуючи, що коли сонце розтопить сніг рухатись стане тяжче. Йшли весело, було сонячно і допомагали сліди інших груп. Багато фоткались і насолоджувались краєвидом.
За Васкулем стало вітряно, і з підйомом вітер все посилювався. Наст допомагав іти, хоча іноді провалювались по пояс. Найскладніше було пройти останній зліт на Чорногору, там вітер бува такий сильний, що забивав дихання.

В обід ми були на обсерваторії, чи як ніжно кличе її карта «обсер». Там пообідали, зробили кілька фото та продовжили путь. З вершечку збігли дуже швидко. Так як холодний вітер не розташовував до довгого гуляння. З хребта відкривались казкові краєвиди, сонце грало переливами по сніговому устилу, вдалечінь, куди тільки міг простягтися зір височили гори. До вечора ми пройшли Дземброню і стали шукати притулку на ніч. Навпроти вершини Гутин-Тамнатик знайшли побудовану кимось стіну куди і поставили намет. Вночі погода погіршилась, пішов сніг і змінився вітер. То ж з ранку ми прокинулись в наметі, що був навіть всередині засипаний снігом дуже мілкої фракції. Запалили пальник та спробували посушитись, але це лише перетворило сніг на калюжу.
Вийшли о десятій. На дворі була заметіль і Коля взяв азимут, в результаті ми зробили коло пошани навкруг місця стоянки і все ж вирушили у потрібному напрямі. В обід погода стабілізувалася, з’явилась видимість і вийшло сонце, що дало нам змогу милуватися краєвидом. 

Здивував підйом на Беребенескул. Спочатку ми йшли сніжним ребром, а потім рухались по заледенілих скелях, як би він був вище, можна було б сказати, що це 1Б. Взагалі протягом всього шляху ми спостерігали круті скиди та нависаючі з сходу скелі і лише уявляли, що може бути як що в тумані збитись з дороги і підійти на край.
Ввечері вийшли на Говерлу. Погоди не було і як би не таблички, то здогадатись що ми на найвищий точці України було б неможливо.

На ночівлю спинились на екологічній станції під вершиною. Це такий будиночок з чотирма стінами і полом. Більше нічого там немає, проте приємно, хоч вітер не так дує. Зранку погода не покращилась. Ми почекали обіду, за одне дочекались тернопільських лижників і рушили у напрямі Петросу. За ніч випало тридцять сантиметрів снігу. Спробували йти по азимуту, але це виявилось складно. Вітер заліпляв снігом обличчя, сніг танув і знов лип, очі замітало і на віях висіли крижинки. Поблукавши в тумані ми почали спускатись. Як виявилось ми звалили на серпантинну дорогу до села Говерла. В лісі погода була приємніша. Йшов затишний сніжок, доводилось тропити. Але не дуже глибоко, з часом з’явились чужі сліди і йти стало зовсім просто. Ввечері вийшли до колиби. Дуже цивілізоване місце – двоповерховий будинок, в кожній кімнаті піч, скляні вікна і ліжка з сіткою. Судячи з усього тут в сезон живуть лісоруби, але нам пощастило, будинок був безлюдний. Ми натопили піч, посушили речі і відігрілись. Дивно виходить, поки сидиш на хребті, мрієш про тепло. Затишок, а тільки відігрівся знов хочеш наверх. Але часу вертатись вже не було, тому ми пішли вниз. Автобуси з Лугів у вихідні не ходять, прийшлось пройтись пішки до Богдана, але пройшли недалеко. Так як нас підібрала попутна машина.
В Рахові ми зняли номер в готелі і сповна цілий день насолоджувались благами цивілізації.
Так пройшли святкові вихідні і тепер, сидячі біля компа лишається лише згадувати і мріяти про наступні подорожі.