Враження від Чемпіонату Києва з ТПТ (2011 рік)

Перший день був крос похід і з самого ранку якось не складалось: було холодно і вітряно, старт затримувався, стояли ми на обочині дороги на якомусь смітнику, ще й Святік проспав. Завдяки тому, що старт затримали, Свят запізнився лише на двадцять хвилин. Тепер він відпрацьовує миттям котлів. Але кажуть що покарання дуже гуманне і треба жорстокіше. Але «герой дня» - Саня, через те, що він заблукав і не повернувся вчасно, ми отримали 1400 балів штрафу і ,звісно, нічого, крім останнього місця, зайняти вже не могли.

Загалом крос похід був типовий – лазіння по смітниках. Для чого було Їхати в Пущу Водицю, що б лазити по таких самих смітниках як і в Голосієво. Питання риторичне. Так хочеться природи, а тебе заганяють на кучі, пробігаючи які ти лише сподіваєшся не наступити на гвіздок, чи ще краще шприц. Етапів біло не багато, так собі всі звичайні. Як завжди ловушки з лініями, судді, що потирають руки, що б підловити. Здивував Нертур – чи то погода була для них не льотна, чи то «зоряний облом», це ж треба здати стартовий внесок і не приїхати?!

Смуга була типова – Лисогірська. Жорсткі ПКЧ. в останнє з яких які ми не вклались. Певно, повільно працювали. Нічого особливого не відбулося, як завжди штрафи. Судді які підловлюють.

Якось задумалась - коли ставиш змагання дуже приємно, що люди дякують, висловлюються позитивно, цікавляться і то є найкраща винагорода. Але ж коли існують штрафи, коли грає роль не об’єктивний час, а чиєсь прискіпливе, чи навпаки поблажливе ставлення, суть змагання змінюється і після цього не хочеться дякувати. Для мене індикатор – чи хочеться підійти і сказати – дякую. Як що хочеться, значить було приємно, цікаво, корисно і не обов’язково виграти, просто отримати задоволення.