Цього разу вона сама подала заяву про звільнення. Світлана не могла стерпіти будь якого насилля над її особистістю, а від неї вимагали не так багато, просто не казати правди. Навіть брехати не потрібно було, промовчати коли необхідно, і все.

Спочатку вона погодилась, але потім відчула, що її самопочуття погіршується. Від природи наділена гарним здоров’ям, Світлана хворіла спочатку на грип, потім на ангіну. Коли закінчувався один лікарняний, через кілька днів відкривався інший, вона навіть вітрянкою вдруге захворіла.

Коли вона була на лікарняному, то відчувала себе спокійно, нікого не треба було дурити, лежи собі, дивись телевізор, читай книжки.

Одного разу відчувши, що знов захворіє, вона написала заяву на звільнення. Від неї навіть не вимагали відпрацювання, відпустили так.

З дитинства їй казали про те, що брехати погано, що друзів потрібно захищати. Їй передались батьківські настановлення, тому коли вона вкотре прийшла на співбесіду і в неї запитали, що робитиме, коли дізнається, що колега поводиться нечесно по відношенню до компанії, вона відповіла, що намагатиметься вплинути на нього. Правильно було сказати, що негайно доповість керівництву. Світлана знала, як правильно, але не хотіла, казати неправду. Її не прийняли. "Ну і дурна”, - резюмувала її подруга.

Світлана не була дурною, закінчила інститут з червоним дипломом і поїхала "підкорювати” столицю, але принципи не давали їй спокою. Вони псували життя.

З попередньої роботи її звільнив шеф, бо вона не відповідала на його сексуальні домагання. Він не був їй несимпатичний, але те, що він одружений, раз і назавжди робило будь які стосунки неприпустимими.

З першого місця роботи вона пішла сама, бо не погоджувалась з методами роботи, які там застосовувались, а дурити себе, що це правильно, вона не хотіла.

Вже два тижні вона ходила на співбесіди, де їй відмовляли, бо вона чесно розповідала, чому пішла з попередньої роботи. Одного разу вона вирішила спробувати надурити роботодавців. Але як тільки почала говорити неправду, її вуха стали червоними, голос затремтів і вона заплакала. Це був провал.

Вона не була слабкою людиною, але на той момент її нерви були на межі, тому будь яка маленька невдача здавалась їй катастрофою.

Гроші майже скінчились. Світлана відшукала в холодильнику залишки коньяку, що стояв з дня народження, налила в бокал і підпалила цигарку. Вона не палила вже три роки, але тепер їй було все одно. Цигарки були в домі від чоловіка. Він покинув її майже рік тому. Вона почала звикати до самотності.

Світлана відпила і замислено глянула на стелю. Там було павутиння. "Треба прибрати, все одно б’ю байдики”, - промайнула думка. Вона сконцентрувалась і вирішила міркувати, що робити, але в голові був лише дим.

Вона загасила недопалок. Далі жити було нікуди. З’явилось відчуття глухого кута.

Коли б вона мала батьків, то можливо спиталася б у них поради, але вони померли. Їх великий будинок вона продала і купила цю однокімнатну "ячейку” у вулику - вона її так відчувала. Сонце там з’являлось лише на півгодини, весь інший час були сутінки.

Світлана тужила, їй хотілось чогось іншого, далекого, давно забутого.

Вона йшла по вулиці. Незчулась як опинилась на мосту. Постояла, проводжаючи поглядом течію. Вона замислилась, їй здавалось, що вона прийшла, щоб стрибнути, але чомусь не хотілось. Не було лячно, нічого не було шкода, але стрибати не хотілось. Вона відірвала погляд від води і подивилась вдалечінь, там були зелені дерева та трава.

Вона перейшла міст і пішла в поле, минаючи ліс, все далі і далі від задимленого міста з його суєтою та жадобою наживи.

Вона опинилась на галявині. Її душа відпочивала. Стало так хороше, так добре. Ласкаве вечірнє сонечко лагідно зігрівало її втомлену душу. Вона впала в траву. То було щастя, просте і зрозуміле, як в дитинстві.

Повернулась вона пізно. В будинку лише деінде горіло світло. Пройшла на кухню та запалила чайник. Взяла цигарку, підпалила, але відразу загасила, їй не хотілось "труїтись”. Вона відчула, що звільнилась.

Встала вона рано. На зупинці майже не було людей. Вона сіла на маршрутку і через двадцять хвилин опинилась на вокзалі. До електрички було півгодини.

Світлана купила торт і вмостилась біля вікна електрички.

Вона вийшла на перон і з нею привітався якийсь чоловік, вона відповіла здивувавшись, а потім згадала, що за звичаєм в селах вітаються з усіма.

Незнайома бідова жінка вправно правлячи возом вигукнула: ”Сідай, так підвезу”. Як в дитинстві легко Світлана скочила на віз.

Жінка спитала куди її везти, а Світлана відказала, що їй треба до директора школи. "Невже нова вчителька?”, - здивувалась жінка. "Можливо”, - загадково мовила Світлана. Жінка ще кілька разів спробувала допитатись, хто вона і що хоче, але Світлана говорила  нехотя і жінка втомилась випитувати.

Хата директора була гарна, кам’яна з яскравими віконницями, та чисто вимитими шибками, що блищали на сонці.

Директор був привітний чоловік з сивими вусами. Він зробив теплу каву з молоком і вони сіли до столу їсти торт.

-         То ви кажете, що хочете в село. Але ж маєте розуміти, що село - то не свято, а тяжка постійна робота. В нас немає вихідних, бо худоба, вона як людина, їсти хоче завжди.

-         Я знаю це все, в мене була бабуся в селі. Померла. Може, ви її знаєте. Її дражнили Якимова, бо прадіда так звали.

-         А то що, пам’ятаю.  І її, і діда. Він мене рибу вчив ловити. Славний був дід. Та хати їхньої не лишилось. Вона стояла порожня, то її на цеглу місцеві розібрали, щоб добро не пропало.

-         То нічого, я думаю тут порожніх хат вистачить, щоб жити.

-         Та є трохи, хоча знаєш, ми від Києва недалеко і зручно електричкою, дві години і там, тому в нас село тримається, не збиткове.

-         То, певно, і діти є. Буде кого навчати.

-         Звісно буде. Ти не думай, що я тобі відмовляю. Про тебе ж дбаю. Що ти тут після столиці робитимеш, засумуєш.

-         Та вже навтішалась там, досить. Не люблю я столицю, Іване Федоровичу. Нічого хорошого вона мені не дала. Спокою прагну.

-         Ну, тоді дивись. Поживеш спершу в мене, жінка проти не буде, не так сумно. А то діти поїхали, сумно нам вдвох. Потім жнива скінчаться, хлопців покличемо, вони відремонтують тобі ту хату, що вибереш. Хазяйство завести допоможемо, не пропадеш, Господь поможе.

Світлана верталась в Київ з відчуттям спокою. Вона згадала, як щойно закінчивши університет, отримала направлення в це село, в школу і як тоді Іван Федорович, підписуючи її відкріплення, сумно посміхався. Тоді вона була молодою, амбіційною, їй здавалось, що всі двері відчинені і скрізь чекають тільки її.

Тепер вона змінилась. Натовп в метро, брудні вулиці, нечесні люди вбили в неї ту віру в щастя. Зовні ще молода та сильна, вона була старою в душі.

Світлана обрала хатину на краю села. Навпроти хати Івана Федоровича. За хатиною був гарний садок, та невелика копанка, а далі простяглися безмежні луки, що вона їх так любила. Вона була щаслива. Вона взяла першокласників. Веселі допитливі оченята дали новий сенс її існуванню.

Іноді вона сиділа на ганку свого будиночка та дивилась на захід сонця, сьорбаючи свіже молоко. Вона завела козу і дуже полюбила її тепле духмяне молоко. Вона згадувала своє життя. Колись давно доля їй вказала вірний шлях, але вона не послухалась і обрала нікому не потрібну боротьбу, що виснажила її фізично і духовно. Тепер вона відчувала, мабуть вперше зробила правильний вибір.

Світлана сильно схудла, за час свого життя в селі. Вона більше не вживала синтетичної їжі, тому одного разу з здивуванням зняла брюки, не розстібнувши пояса. Її стрижене волосся відросло і вона заплітала косу. Вся її постать виглядала дуже молодою та жвавою. Невеличка на зріст, вона нагадувала школярку.

Була зима і розпашіла від морозу Світлана вбігла в хату Івана Федоровича та зашарілась. На неї, крім лагідних директорових очей, дивились ще одні, дуже схожі на ті, але колючі.

"Світлано, це мій син, Федір. Назвали на честь мого батька. Ось повернувся з чужих країв. Теж щастя шукав на півночі. Не дошукався”, - в голосі старого директора був смуток. Світлана простягла руку чоловікові з колючими очима і помітила, що його потиск дуже сильний, надійний та теплий. Така рука мала бути у мужньої людини.

Федір та Світлана одружились. В них народились діти, що також виросли та подались до чужих країв шукати долі, а Доля сиділа на ганку поряд з сивою Світланою та Федором і сумно спостерігала захід сонця.