Зона відчуження

Білий, скрізь тільки білий колір. Він поглинув все. Більше у всесвіті нічого не існує, лише я та біле безмежжя. Немає іншого кольору, звуку, запаху, простору, часу… стіни обтягнуті тканиною, м’яка підлога. Навіть задоволення битися головою о кам’яний мур я не маю… нічого, більше нічого не лишилося в моєму світі. Ні жити, ні померти я не можу, бо скрізь білий колір м’яких стін.

Я не знаю, скільки часу перебуваю тут. Можливо роки, а можливо день. Я не відчуваю напряму: схід, захід, південь та північ тепер не існують. День та ніч втратили свій сенс. Їх немає, бо є лише м’яке світло, жовтувато-синього відтінку, що йде від стін. Його джерела я не бачу.

Я не розумію, що, й навіщо. Чому я тут. Як це трапилось і хто поховав мене тут. Здається місяць, чи рік тому, не знаю коли, я була вільна. Я мала життя, знала напрями і кольори, відчувала простір та розуміла час. Тепер все минуло і я маю лише ці стіни.

Навіть себе не маю, бо відчути себе людина може лише через інших людей, постійно відбиваючись в їх очах, їх свідомості…

Взагалі-то, в цій кімнаті, є ще одна річ, це – двері, такі ж м’які як і стіни. Мабуть за ними існує світ, але я не знаю, як крізь них вийти. Я безліч разів намагалась вибити їх, гупала в кулаками, ламала плечем і навіть била щосили ногами, прихилившись до них спиною, але нічого не допомагало. Лише глуха луна відповідала на мій стук.

Все починалося дуже добре. Я народилась в інтелігентній родині, мій батько був військовим лікарем, мама домогосподаркою. Я стала єдиною і коханою дитиною. Тато мав сина від першого браку, але в нашій маленькій родині мій брат був забороненою темою.

Я зростала маленькою принцесою,  мала своє лялькове королівство, де кожна моя примха відразу ж задовольнялась турботливими дорослими.

З моїм народженням батько закінчив військову кар’єру і ми лишилися жити у маленькому провінційному містечку.

Через кілька років тато став головним лікарем військового шпиталю. Навіть тепер запах ліків нагадує мені дитинство. Ми жили недалеко і часто мама приводила мене до батька не роботу.

В шпиталі я отримувала величезні порції уваги. Всі медсестри розхвалювали моє в’юнке волосся, приходили у захват від моїх "глибоких очей”, милувалися моїми маленькими сукнями та усіляко годили, потакаючи примхам принцеси, якою я була.

Вже пізніше я зрозуміла, що мама водила мене туди не для того, щоб викликати захват у медичного персоналу. Вона завжди ревнувала тата і наша поява була додатковим нагадуванням "безсоромним медсестрам”, що тато має сім’ю, тому не треба на нього зазіхати.

На тата, дійсно, час від часу хтось зазіхав, але не без його згоди. Він любив жінок, а жінки його. Цей потяг був спільним, тому звинувачувати одну зі сторін було б не справедливо.

Мені здається, я розуміла його. В нас був завжди дуже тісний емоційний зв’язок. Він розповідав мені про своє життя, звісно коли я стала достатньо дорослою, щоб розуміти, але не достатньо сміливою, щоб ставити зайві питання.

 Він завжди був популярним у жінок. Вони знаходили в ньому те, чого не могли дати їм їх чоловіки: вихованість, передбачливість, ввічливість, поруч з ним вони почувалися королевами, тому тяглися до нього. Він мав багато зв’язків, але жодна з жінок не стала ідеалом, аж поки він не зустрів маму.

Вона була в сукні, що ледь закривала коліна. Їй було двадцять сім, але такої наївності він не бачив. Вона щойно розлучилась з першим чоловіком, проживши спільно близько півроку. Вони сказали одне одному, за час спільного життя, не більше ста слів.

До весілля вона бачила, що він мовчить, але їй ввижалося, що він романтичний та замислений, а після весілля вона нарешті зрозуміла, що він "тупий”.

З татом вона зустрілась в її рідному місті. Тоді ще починаючий лікар, він вже мав дружину та сина. Після зустрічі з мамою, він лишив назавжди стару сім’ю і з усім ентузіазмом почав будувати нову - ідеальну родину, з ідеальною жінкою.

Як буває, людина, що сама вигадує ідеали, ранить себе об шматки розбитої мрії. Батько глибоко порізався. Наївна та безпосередня мама, після весілля перетворилася на "справжнього монстра”. Вона покинула роботу, аргументуючи це тим, що вона хоче присвятити своє життя родині, а насправді, вона не хотіла працювати.

Від природи енергійна, сидіти на місці вона не могла, тому почала активно втручатися в життя батька, а потім і моє.

Я пам’ятаю той сором, що я його переживала, коли вже будучи студенткою, я виходила з друзями на перерві, щоб зробити ковток весняного повітря і бачила, що до корпусу чимчикує моя мама, несучі бутерброд для мене, чи ненависний клітчатий шарф, щоб я не дай Бог не застудила горло.

Іноді вона приходила посеред занять, щоб перевірити, чи не втекла я з друзями гуляти. Одного разу вона прийшла, щоб сказати мені, що мої друзі не варті мене, і вона забороняє мені з ними бачитись. Ось такою була моя мама.

Коли її не стало, я довго плакала. Мені було шкода її загубленого в нікому непотрібній турботі життя. А ще я плакала від сорому. Так мені було соромно, що її смерть дала можливість мені та батьку здихнути з полегшенням.

Роки минали і маленька принцеса Марія, тобто я, пішла до дитячого садочку. Це був ще один чудовий період мого життя. Навкруг мене були діти, вони всі були моїми друзями. Кожен день приносив щось нове та цікаве.

Я була такою надзвичайною, що б я не зробила, всі навкруг були у захваті. Я розповідала вірші, співала, вигадувала казки і це все під захоплення оточуючих. Я вірила, що я надзвичайна, чудова, найкраща і тому була такою…

Потім були молодші класи загальноосвітньої школи. Приставка "загально” мабуть пишеться недарма, так як школа була справді дуже "загальною”, і на фоні інших дітей я виглядала дуже розумною та обдарованою.

Моя перша вчителька ніколи не кричала на мене, завжди допомагала. Вона виділяла мене серед інших. Я вважала, що в цьому моя заслуга, бо я надзвичайна дівчинка. Потім я дізналась, що вона була батьковою коханкою.

В молодших класах в мене не було друзів серед однокласників, але у дворі я мала двох подружок. Після занять я бігла до них і до самого вечора ми гралися.

Зазвичай в наших дитячих іграх ми уявляли себе дорослими вродливими жінками. До нас "загравали гарні чоловіки”, а ми їх "відшивали”. За для чого нам чоловіки, а ми їм, нас не цікавило, але мали тверде переконання, що так має бути.

Іноді ми грали в сім’ю. Зазвичай, роль чоловіка була моєю. Мені завжди подобались чоловіки. Це виражалося і в тому, що я прагнула з ними дружити і в тому, що мріяла прокинутись одного разу хлопчиком. Коли я помітила, що в мене росте волосся на ногах, я вирішила, що перетворююсь на чоловіка, а волосся - прикмета збільшення кількості чоловічих гормонів в моєму організмі. Протягом тривалого часу я насолоджувалась цією ідеєю. Потім забула про неї, а зараз чомусь згадалося. Мабуть тому, що я сиджу на підлозі і мій погляд падає на ноги. Вони заросли волоссям, мабуть я таки тривалий період в цій кімнаті…

В десять років я стала дівчиною. Пам’ятаю, як  я підійшла до тата та показала йому скривавлені пальці, він зблід і взяв перекис, але я сказала, що це кров не з руки, тоді він зблід ще більше, і покликав маму. Потім я чула як він довго щось пояснював мамі, а вона слабко захищалась…

З цього моменту моє щасливе дитинство скінчилось. В п’ятому класі, що пришов після третього, за звичаєм четвертий я "перестрибнула”, я відчула, що не така вже й особлива, як уявлялося.

Навкруги були діти і вони не визнавали інших авторитетів, крім встановлених ними самими. Я для них не була ні дивом, ні розумною, ні чудовою. Хлопці закохувались, але не в мене. Вони навіть за коси смикали інших. Я заздрила, щиро не розуміючи, чому вони не бачать яка я чудова, гарна – найкраща!

Я приходила додому і там знову потрапляла до чарівного казкового світу, мого світу, який дбайливо створювали мої батьки. Я дивилась в дзеркало, там була худенька дівчинка з розкуйовдженим волоссям. Нічого відразливого в моїй зовнішності не було.

Тоді я не могла зрозуміти, що хлопці бігали не за тими дівчатами, які мали гарне обличчя. Їх приваблювало інше - дорослість, незалежність, впевненість.

В моєму класі був "круг вибраних”, до них я звичайно не входила.

"Вибрані” мали постійний почт, хлопців, що купували їм пиріжки, проводили додому, запрошували у кіно. Ці дівчата були незалежні, вони одягалися гарніше за інших. Своїм обов’язком вони вважали хоча б раз у день показати "ізгоям” їх справжнє місце.

Я була ізгоєм. Навіть зараз мені боляче, коли я згадую їх кепкування. Одного разу я твердо вирішила стати красунею. Я мріяла, як вхожу до класу в довгій сукні та шляпі і всі оточуючі вклоняються мені, а найгарніший хлопець класу підходить до мене та цілує руку, так робив завжди тато, коли жінка йому подобалась. Потім мене, звісно, мали вибрали "Міс школи”… міста, планети. І всі б навкруги говорили, яка чудова дівчинка Марія, яка вона розумна та талановита.

Так, я вважала себе найкращою, і мої батьки постійно підкидали дров в вогонь мого самолюбства. Я писала вірші, а батько дбайливо записував їх в блокнот. Мої малюнки висять дотепер на стінах нашої квартири, все, що б я не казала, дома визнавали геніальним, а в школі - сміялися. Я ненавиділа школу! Але чим глибшою була ненависть, тим сильніше я хотіла довести всім, що вони помиляються. В класі були ще дві дівчини, яких також вважали "гальманутими”. Вони були тихі, непримітні дівчатка, трималися осторонь. Я підкреслено не товаришувала з ними, тому що твердо була переконана, що не така.

Так от, я не закінчила розповідь про те, як "я стала красунею”. Одного дня я вдягла довгу мамину сукню з люрексом, вона блищала і мені здавалася дивовижною. Волосся я підібрала і вдягла широкополу шляпу, яку навіть мама вже не носила… я увійшла в клас, з відчуттям власної чарівності, але моя мрія перетворилась на жах… з мене кепкували всі, навіть вчителька не втрималась від кількох гострих слів…

 Я не досиділа до кінця уроків. Продовж наступного тижня в мене був жар, я марила високими замками та лицарями, що прагнуть здобути мою прихильність.

Рятівна хвороба закінчилась і довелося знову йти до школи… жах продовжився.

Через деякий час я навчилась не реагувати на моїх однокласниць. Вони продовжували насміхатись. Одного разу, перша красуня класу проходячи повз мене сказала: "Марія, що це за одеколон в тебе, жах. Певно "Трійний”. Я  почервоніла від волосся до п’ят. Як завжди, я не знала, що треба відповісти…

Я вчилась не чути та не бачити. Я читала, писала вірші і малювала.  Лягаючи спати, я довго не засинала. В мені жили мрії про чудові країни та дивовижні пригоди. В моїх мареннях всі навкруги захоплювались мною, хотіли товаришувати і весь час добивались моєї прихильності.

Я жила подвійним життям. Одне з них було реальним, а тому жахливим. Там я була ізгоєм. Затурканою дівчинкою, що не знала друзів. В моїх фантазіях, я лишилася принцесою з дитинства. Реальність гнітила мене і я чекала вечора, щоб сховатись в світі, який сама побудувала.

Час плинув. Я перетворилась на привабливу дівчину. Але дізналась про це я не відразу. Одного весняного ранку було дуже тепло і я зібралась в шпиталь, щоб відвідати батька. Тоді наша армія ще не занепала і в гарнізоні було багато солдатів. Як раз був час шикування, довжелезна колонна хлопців стояла в одну лінію. Як завжди сама, я йшла до шпиталю, прямуючи вздовж рядів хлопців. Спочатку я відчула, що мені жарко і стало тяжче йти.

 Я підвела очі та побачила сотню оцінюючих поглядів, зашарілась, хотілося провалитись під землю. В моїх мріях все було інакше… але я витримала. Це була перша моя перемога. Я розігнула спину, випростала плечі і так, з високо піднятою головою пройшла повз всіх…

Ця маленька перемога надала мені впевненості. Я знов вирішила довести всім своє право на місце в житті. Мій штучний світ був «закинутий». Тепер мене цікавив справжній. В той час я не знала, що всі мої сподівання та боротьба марні і все, що я робитиму, буде лише поглиблювати мою відчуженість від світу.

Цього разу я взялась до справи більш обережно. Уважно спостерігала за "елітою школи”, запам’ятовувала, що вони вдягають, як причісуються… Через деякий час, коли інформації було достатньо, я до підійшла до мами і розказала, що хочу змінитися, але замість того, щоб зрозуміти та допомогти, вона кричала мені в обличчя, що я хочу стати такою ж "плебейкою”, як всі інші "дівки”. Глибоко вражена, я зачинилась в своїй кімнаті і не виходила до кінця вихідних, але в моїй душі було тверде переконання в тому, що я маю боротись.

Я вирішила діяти хитріше. Прийшла в шпиталь, до тата, і допомагала йому цілий день,  сортуючи ліки та відмічаючи їх в журналі. Потім, коли стомлені та задоволені виконаною роботою, ми вертались додому, я сказала, що давно мрію про нові джинси. На наступний день ми, нічого не кажучи мамі, пішли на ринок та купили омріяні мною штани і новий светр. Вперше в житті я зрозуміла, що означає одяг. Мені здавалося, що тепер я така як всі, але це не бентежило, а навпаки давало відчуття гармонії зі світом. Я знала, що прірва між мною та оточуючими зменшилась.

Коли я прийшла до класу, ніхто нічого не сказав. Вперше "еліта” промовчала. То була ще одна моя перемога.

Не пам’ятаю хто, але, певно, дуже мудрий полководець сказав, що кожна перемога, це ще одна сходинка до поразки, але тоді мені було не до того. Певно, щастя знову прийшло до мене, хоч і не надовго.

Другим моїм кроком було волосся. Я розуміла, що батьки ніколи не дозволять мені остригти косу, тому взяла ножиці і відрізала все, що змогла зібрати. Після скандалу мене відвели в перукарню, де тітонька, з мудрими очима, привела до ладу мою голову. Вона, мабуть, єдина з дорослих, зрозуміла, навіщо я відрізала таке гарне волосся.

Після стрижки діти лишили мене у спокої. Друзі не з’явились, але знущання припинились, що вже було добре.

В той період батьки активно зайнялись "моїм розвитком”. Крім англійської я ходила на танці, хор, вчилась грати на піаніно, відвідувала художню майстерню та кожен день мала подавати мамі одного вірша, «на контроль».

Коли б я не потребувала сну вночі, то певно крім того, я б вчила французьку, німецьку і звичайно китайську мови. На щастя в добі лише двадцять чотири години, а дитина, за маминою теорією, мусить спати дев’ять з них. Не знаю, наскільки вона була права,  але кожен ранок для мене був прокляттям. Я з жахом дивилась на будильник, тиснула на кнопку і починала ненавидіти все, що заважало мені спати.

Для мрій в мене часу не було… Динаміка постійного руху не лишала сил. Певно, в мене мали б згоріти "запобіжники”, такі штучки в електроприборах, що згорають, коли напруга перевищує потрібний рівень. Вони є в кожної людини. Коли напруга від життя стає нестерпною, запобіжники "згорають”, і людина починає хворіти, за для того, щоб більше нікуди не поспішати, а просто лежати та дивитись в стелю.

Так от, на грані "згорання запобіжників” я виграла в конкурсі дитячого малюнку путівку до дитячого табору.

Вже будучи дорослою, я дізналась, що тато лікував президента комісії, що оцінювала малюнки, тому не виграти я не могла. Але на щастя тоді я про це не знала.

Це був чудовий час. В таборі ніхто не знав, що я була аутсайдером в класі, тому ставились до мене добре. Я затоваришувала з одною скромною дівчинкою. Вона була вища за мене на зріст, але така сором’язлива, що здавалася маленькою.

Я  розповідала їй, що насправді я принцеса, і в моїх батьків є замок і багато слуг, але злі чаклуни зробили так, що тепер я живу у чужих людей, а мої справжні батьки нічого про мене не знають, та коли я виросту, то обов’язково знайду їх і посяду трон. А вона буде моєю фрейліною. Ще я вигадувала, ніби  всі хлопці зі старших класів не дають мені проходу, тому що закохані "по вуха”. Найкращою рисою моєї подруги було те, що вона вірила моїм байкам і робила це так щиро, що з часом я й сама повірила своїм нісенітницям. Ця віра допомогла мені знов відчути свою винятковість та привабливість. Як не дивно, але на цей раз моє переконання подіяло і на інших.

Один хлопець почав мені симпатизувати. Жуючи тістечка в їдальні, я перехоплювала його замріяний погляд, а вночі думала, що тепер до мене прийшло справжнє кохання. Мій вигаданий світ повертався до мене, поглинаючи реальність.

В останній вечір той хлопець, не пам’ятаю його імені, наважився запросити мене танцювати… ми сиділи на лаві біля каштану, всі вже давно вклалися спати. Я чекала, коли він мене поцілує, але він нітився.

Тоді я проявила ініціативу, вхопивши за шию притягла його обличчя до свого і припала до вуст… я очікувала чогось "над”, а відчула лише вологі холодні губи. За мить різке світло вдарило мені в вічі. То був ліхтар нічного сторожа. Він облаяв нас словами, від яких навіть швець міг би втратити свідомість.

Червоні та осоромлені, ми, не попрощавшись, розійшлись по кімнатах. Я довго не могла заснути, а коли все ж заснула, всю ніч мене мучив кошмар, в якому я цілувала сторожа, а потім він всім розказував, що я не вмію цілуватись, а всі сміялися, а найдужче реготала моя подруга, якій я розказувала про себе байки.

Зараз я розумію всю кумедність тої ситуації. І це в шістнадцять років, коли мої  однокласниці вже давно знали чоловіків.

Час минув. Я вступила до університету. Я мріяла про нове життя і воно настало.

Випадком, що допоміг мені вижити, стала Оля. Вона була специфічною дівчиною. Її самодостатність заворожувала. Вона завжди знала, як має бути, як потрібно себе поводити. Навчалась відмінно. Коли інші вели війну за оцінки, вона спокійно відпочиваючи на останній парті. Але починалась сесія і всі викладачі відчували, що Олі потрібно поставити п’ятірку і ставили.

Ми курили, сидячи на траві та пожовклому листі. Вона знала про мене все, я про неї нічого. В мене була потреба говорити, вона терпляче вислуховувала. Її розважали мої розповіді, тому що вона теж потребувала щось переживати. Нічого, що б стосувалося її особистого життя, вона не розказувала. Пізніше, з іншого джерела, я дізналась, що в неї його ніколи не було, тому вона жила моїм.

Мама незлюбила її одразу. Думаю, вона ревнувала. Її дочка більше не належала лише їй. Одного разу мама ввірвалась в мою кімнату, коли ми балакали по телефону, вона вихопила в мене слухавку і кричала на Олю. Потім, кинувши слухавку, напустилась на мене. Їй ввижалося, що ми коханки. Хоча, крім щирої дружби, нічого між нами не було.

Після цього випадку ми продовжували зустрічатись, але потайки. А потім Оля зійшлася з іншою дівчиною, яка мала більше чого розказувати. Я знов лишилась сама, зі своїми мареннями.

Цього разу моя самотність не була довгою. Це сталося в читальному залі. До мене підсіла одна дівчина, її звали Катя. Вона була симпатична і всі хлопці закохувались в неї з першого погляду. Я трохи їй заздрила, але вже не забуваючи про свою унікальність. Вона була зовсім не така, як "еліта школи”.

Весела, привітне, розумна, вона ставилась до людей з повагою та терпінням, за це її любили. Їй заздрили, але ніхто не бажав зла, чи можливо мені так здавалось. Вона підійшла і сіла поруч, потім ми разом пішли до буфету і два роки не розлучались…

Разом з Катею до мого життя прийшло кохання… я була щаслива. Тепер така як всі. Я навчалась, мала гарну подругу та хлопця. Мій наречений зовсім не був схожим на хлопця з моїх мрій, та хіба це було важливо. Він мав таке саме ім’я як тато, що робило його ще привабливішим.

Олег був худий, високий, схожий на підлітка – переростка. Він розумний, думала я, і не помічала його незграбності. Його нерозбірлива мова здавалась мені милою. Все, що він робив, було для мене гарним… потім дізналась мама і почався домашній терор… я перейшла в стан партизанської війни. Ми зустрічалися в аудиторіях після пар і говорили… говорили… говорили...

Олег став світлим променем в моєму житті. Не все було чудово. Та хіба так буває. Були люди, що не любили мене. Були ті, що сміялися, але тепер це було не важливо.

Але одного разу, я як завжди чекала його на лаві, біля корпусу, коли обабіч мене, на інший лаві сіли мої одногрупниці. Вони мене не помітили, хоча зараз я підозрюю, що то було зроблено навмисно. Дівчата спочатку заговорили про дрібниці. Я добре чула їх розмову. Потім вони заговорили про мене та Олега, кепкували з його худих ніг і  мого низького зросту, з наших стосунків… це був землетрус мого світу.

На парах я часто марила нашим коханням, мені здавалося, що ми чудова пара і всі навкруги милуються нами та шепочуть: «Подивіться, які гарні». І тут я почула правду. Так, ми виглядали смішно… Я не стала чекати Олега і побігла додому.

На наступний день я не привіталась з ним, він був ображений, що я вчора його покинула. Ми посварились. Протягом дня, я спостерігала за ним і помітила все: підліткові прищі на його носі, криві ноги, немодний одяг і постійну нежить, яку він ховав під далеко не стерильною хусткою. Моє кохання зникло…

Потім було якесь життя. Не можу навіть пригадати, що я робила. Здається вчилась, курила бридкі цигарки. Писала наукову роботу і вірші також писала. Вчила англійську, німецьку, польську.

З Катериною крім дружби мене пов’язувала постійна конкуренція. Їй все вдавалося легко. Вона зачаровувала викладачів, мені ж потрібно було працювати, щоб здобути авторитет та повагу, але я це зробила. Мене не вважали особливою, але я довела всім, що розумна та розвинена. Так я і жила, поки одного разу не познайомилась Володимиром Васильовичем.

Він був викладачам теорії культури, а в вільний час писав вірші. Він готував збірку і я дізнавшись про це, вирішила подати свої твори до збірки. Тепер я бачу всю безглуздість тих моїх бажань та прагнень, але тоді існував світ і в ньому потрібно було стверджуватись. Кожен день, кожен мій рух був спрямованим на доведення мого права на місце в житті. Тоді. Так це було тоді. Тепер в моєму білому світі я не маю нікому, нічого доводити, бо нікого не існує… лише я, безмежне я…я.. я.. я.. я…

Так от, я спіймала Володимира Васильовича в університетському садочку, він читав, певно сховавшись від всіх. Я розірвала його самотність та увійшла в неї,  залишившись там на тривалий час… він був розлучений, дівчата бігали за ним. Він не був ні гарним, ні струнким. Але було ще щось, чого не можна виказати словами, іноді це називають харизмою. Я витіснила з його життя всіх дівчат.

Може здатись, що я закохалась, чи хотіла його підкорити – це неправда. В той момент я хотіла лише прилаштувати свої вірші, але… ні про що інше я не думала, не здогадалась я і коли він запросив мене в кафе. Ми бачились все частіше і частіше. Весь вільний час проводили разом.

 Я розповідала все, про себе, своє життя, невдале кохання. Він слухав, іноді, коли я говорила про хлопців, він якось блід, але нічого не казав. Я була наївна. Він казав, що в захваті від моїх віршів, моєї особистості, моїх очей… я знов була винятковою, чудовою, найкращою. Він мені дав те, чого я потребувала. Але не можна лише брати, завжди треба віддати щось.

Прийшов час, коли він захотів щось отримати, але я була настільки наївна, що продовжувала не розуміти… тоді він зізнався в коханні і подарував червону троянду і от вкотре, мій світ було зруйновано.

Я прийшла додому з квіткою. Мама побачила квітку і я почула від неї такі слова, які навіть зараз мені соромно згадувати. Її брудна лайка спричинила зворотну дію. Я вийшла зі стану стопора і, грюкнувши дверима, всю ніч писала вірші, мріяла… на пари я не пішла. Гуляла вздовж річки.

Місяць мені вдавалося уникати зустрічі з Володимиром Васильовичем. Але одного разу він зустрів мене. Я злякалась, що він почне казати, щось непристойне. А він так просто привітався і сказав, що вийшла збірка і я можу забрати примірник.

Я йшла за книжкою. А серце клекотіло, мені хотілось його бачити. Вже давно ніхто не казав, яка я чудова. Мені було це потрібно. Лише те, що говорили інші люди, могло мене переконати. Скільки б разів сама собі я не повторювала, що гарна, розумна, всесторонньо розвинена… лише з чужих вуст воно звучало правдиво.

Цілий день я не могла дочекатись зустрічі, а ввечері одягла декольтовану кофтинку і пішла.

Він чекав мене. На столі стояли квіти і вино. Ми довго говорили. Він не разу не торкнувся до мене, але кожен погляд, кожне слово западало глибоко в мою душу та викликало тремтіння… мені наледь вдавалось опановувати себе. Голова йшла обертом від спиртного та слів. Він запропонував залишитись. Але, мабуть, інстинкт самозбереження взяв гору і я відмовилась. Він пішов мене проводжати. Коли ми були біля мого парадного, він зупинився, взяв в руки мою голову і притиснув свої губи до моїх з несамовитою силою. Я злякалась. Все сп’яніння відійшло вмить. Здалося, що він мене розчавить, проковтне, як павук комаху. Я пручалась і через хвилину вирвалась. Моє обличчя було червоним від обурення, та сорому.

Повернувшись, я швидко вляглась в ліжко, навіть не прийнявши душ. Відчувала лише відразу та злість… Пізніше він одружився зі студенткою, в якої був куратором.

Роки навчання скінчились. Я була щаслива. Мало початись нове життя. В глибині души у всіх своїх нещастях я звинувачувала моє маленьке провінційне місто.

Місце, де всі знали одне одного. Де кожному було діло до чужих проблем. Місто, що пам’ятало мене у маминій сукні та шляпі.

 Я прагнула звільнитись від сім’ї,  обов’язків, мами. В той час вона вже дуже хворіла, що зробило її нестерпною. Вона шпигувала за мною та татом, втручалась у наші справи. Тисячі разів я червоніла з її вини. Дома вона жалілася, звинувачувала мене у своїй хворобі, шантажувала, що коли я зроблю те, чи інше, вона помре. Її тиск був нестерпним.

Все те погане, що було в моєму житті, я приписувала поганій дії міста, все хороше, чого досягала - своїй винятковості. Місто стало символом моїх невдач і відчуження. Так, я вважала його зоною відчуження. Маленьке, брудне. Постійно сире та сіре, воно було тінню столиці. Я ненавиділа його хрущовки, що мов олігофрени-близнюки витріщували свої очиці на мене, коли я поверталась з навчання… все було мені ненависним… чужим. Так, я там не народилась і тому не вважала своїм боргом називати його Батьківщиною, чи принаймні любити.

Коли я приїздила до столиці, мені здавалося, що всі бачать, що я з периферії. А найбільшу гордість почувала тоді, коли на вулиці в мене питали дорогу. Для мене це означало, що вони бачать в мені киянку. Тепер я розумію, що тут справа в відкритості обличчя, що притаманне тим, хто відпочиває і не заглиблений в свої проблеми.

Я вирвалась до Києва. Він за кілька місяців зруйнував всі мої ілюзії. Метою стало вижити. Химерний світ знов зник. Я працювала. Були чоловіки… захоплення… стосунки та розриви стали звичним плином подій. Іноді я знаходила таких самих проблемних чоловіків, як я. З ними вела довгі розмови до ранку. В цьому було якесь проникнення, але закінчувалось все однаково. Я давно омріяла новий образ майбутнього чоловіка, але певно «Бог до пари зводить». Тому всі мої стосунки були невротичними. Кожен з моїх чоловіків, я так її називала, навіть типізувала іноді, зводячи до категорій, мав  проблеми в дитинстві з ровесниками. І була ще одна спільна риса, ніхто з них не оцінював світ адекватно. На їх фоні мої уявлення були ще відносно реалістичними.

З часом в мене утворились паралельні стосунки, одночасно з кількома чоловіками. Але це було моє життя і головне в ньому те, що воно було.

Минали роки. Я так і не зустріла того, кого шукала. З часом «мої чоловіки» одружились. Вони не зрозуміли ні моєї винятковості, ні надзвичайності. Вони хотіли не віршів, а смачної їжі…

Потім прийшов час втоми, моя кар’єра йшла в гору, але автоматично. Без ентузіазму. Мене ніхто не чекав вдома, тому я лишалась на роботі. Блукала в лабіринтах Інтернету. Інший світ став моїм домом, але знов нереальним. Віртуальний світ затягнув мене в тенета. Я кохала. Переживала тисячі пригод. В мене з’явились нові друзі та вороги. Знов були ті, хто любив мене, і ті, хто насміхався.

Іноді, коли я засинала, глуха туга по чомусь втраченому, чи незнайденому, стискала груди. Я так і не навчилась гарно плакати. Тому я тягла тіло на кухню. Підкурювала і пила коньяк, смакуючи кожен ковток.

Зранку головний біль витискував всі почуття, крім похмілля, і все поверталось у звичне русло, а я в Інтернет.

Зараз я намагаюсь зрозуміти, що сталося. Як я опинилась в цій кімнаті… Насправді все ясно, ніколи я звідси не виходила. Все моє життя пройшло тут. Між цих білих стін і жовтувато-синього світла. Ніколи нічого не було. Я вигадувала світи, та всі вони ніколи не були реальністю. Реальність – біла кімната.

 В один момент «попона спала з моїх очей» і, як тоді з Олегом, я побачила правду: завжди була я, біла кімната, м’які стіни, але жахливо інше, так буде завжди. Лише я і ці стіни. Скільки б світів я не вигадала, жовтувато-біле світло не зникне. Назавжди я одна тут… ні ворогів, ні друзів, нічого…

Випустіть мене звідси!!! Благаю!

На мить дівчина з розкуйовдженим остриженим волоссям підбігла до білих дверей. Вона в котрий раз вдарила в них ногою. Коли б вона потягла за ручку на себе, то змогла б вийти, вони не були зачинені. Там, за межею, вона побачила б безліч інших зачинених кімнат і лампу денного світла з жовтим плафоном, але вона продовжувала битися об двері, що відчинялись всередину.