, крім веселки. Я падаю. Накриваю голову руками, вся скручуюсь. Мені хочеться стати маленькою. Маленькою і зникнути. Ще удар, живіт – біль. Ще удар – сонячне сплетіння… я задихаюсь… Мама, чому ти не поруч… повітря, як я хочу повітря – задуха. Будь ласка, не треба! - Кричать рештки моєї свідомості. Я кашляю, давлюся і спльовую кров… здається, припинилось. Свідомість захиталась разом з повітрям і пішла.

Я маленька. Мама принесла молоко – пий, донечко, будеш гарною. Я п’ю, а потім біжу безкрайньою лукою… сонце золотом відбивається в моєму волоссі, вітер дме в обличчя. Я розкинула руки, тепер я - літак, але тут перечіплююсь і падаю.

Брудна стеля. Сіро-зелений колір. Денне холодне світло трубчатих ламп. Тумбочка, ліжко, чашка.

-         Води, будь ласка!

Тіло болить. Добре, що в палаті немає люстерка. Моє обличчя певно загубилось серед синців, вони і на зап’ястках. На нозі кривавий слід розриву, певно вдарили важкою підошвою. Голова болить.

Ось лікар. Високий, симпатичний. Обручка – одружений. Так краще. Я, певно, виглядаю жахливо, вся в синцях.

Добре, що Мама померла і не бачить донечки. Звісно, що я кажу, не добре – це жах. Мами немає… я не можу змиритись. Іноді говорю з нею. Розповідаю. Частіше, коли трапляється щось погане. Діти завжди згадують про батьків в хвилини гіркоти, але рідко коли щасливі. Пробач мене, Мамо.

2.

Сьогодні мені краще. Я розгледіла сусідів по палаті. Жінка лежить з маленькою дитиною, що постійно плаче. До неї приходить чоловік незрозумілого віку, дивиться довгим томним поглядом на дитину, киває головою, потім цілує жінку і йде в коридор. Вони довго шепочуться, жінка повертається, ховає гроші в бюстгальтер і читає казки сину.

Інша сусідка - стара баба. Всю ніч вона стогне, а впродовж дня жаліється родичам, що не відходять від ліжка. Вони терпляче вислуховують її, я навіть захопилась їх витривалістю, поки не почула в коридорі розмову про гроші, які баба мала лишити комусь з них.

3.

Ще одна ніч. Більше я не можу терпіти безсоння на залізному скрипучому ліжку. Спробую вийти попалити.

Як приємно стояти вдихаючи різкий гіркий дим та дивитись в це безмежне небо. Я люблю простір. Багато років мені снився сон, від якого я прокидалась спітніла: довга труба, я в ній повзу до світла, але воно не наближається, а ззаду інша людина дихає та повзе, аж раптом вона застрягає і я розумію, що нам не вибратись. Я не долізу до кінця, бо далі теж застрягну, а назад шлях відрізано чужим тілом. Я кричу і починаю задихатись… мабуть таким є життя. Довгий тунель, в якому не доповзти до світла і не повернути назад, бо шлях відрізано. Приходить день і людина задихається, як Мама. В неї була астма.

4.

Вже чотири дні я тут лежу. Ніч. Мені сумно. Баба тихенько стогне уві сні. Не хочу дожити до її віку. Тому треба покурити.

- Привіт!

- Привіт!

- Ти знаєш, що цигарки скорочують життя.

- Це ствердження, чи запитання?

- Привід. Хочу з тобою поспілкуватись.

- Не люблю це слово. Що означає спілкування? Двоє збираються та кожен спішить висловити свою думку. Для нього це найголовніше. Він говорив би для себе, але тоді, його поведінка була б «ненормальною», тому він знаходить такого ж самого і «спілкується».

- Я готовий послухати тебе.

- Що ти хочеш почути?

- Нічого не хочу, але ти хочеш говорити… а я даю тобі можливість. Давай вийдемо в парк.

- Як знаєш. Мене звуть Віка. Мене тримають тут, тому, що лікарі підозрюють, що струс мозку може мати наслідки. Цілий день я відвідую різні процедури..

- А вночі не можеш заснути і тому виходиш курити. Коли ти покинула палити?

- Близько трьох років назад. Відразу після закінчення ВУЗа. А почала в школі, років в чотирнадцять. Спочатку не хотіла, мене примусили, а потім сподобалось.

- Де ти з ним познайомилась?

- Під час навчання. Ми жили в гуртожитку на одному поверсі. Я лишила каструлю з картоплею і дивилась телевізор. Він прийшов до телевізійної кімнати і спитав, чия каструля горить. Його звали Сергій. Банальне ім’я. 

Ми здоровались, потім справляли разом день народження сусіда. Там випили і… познайомились ближче. Були зустрічі, квіти.

-         Коли ви вперше посварились?

-         Чекай, звідки ти знаєш, які питання задавати?

-         А, я не знаю. Так вгадую. У такої дівчини має бути якийсь він. Ти сама обрала, про кого розповідати. За логікою, ви мали хоча б раз посваритись…

-         Так, вперше це було на п’ятому курсі. Я замість того, що б піти з ним на прогулянку, лишилась на вечірку, що влаштували на факультеті. Він чекав. Коли я зайшла до його кімнати, він дивився з докором.  Ми не розмовляли,  з часом, все минулося і стало на свої місця.

-         Вже майже встало сонце. Я мушу йти.

-         Бувай.

5.

  Дивно… не можу дочекатись вечора. Хлопець, що я говорила з ним вчора вночі. Такий дивний, на вигляд зовсім дитина, але все розуміє.  Цікаво було б побачити його обличчя під денним світлом. Треба запитати з якою хворобою він потрапив сюди.

6.

- Ти мене чекала.

- Неправда. Я вийшла подихати.

- Не вірю. Краще розкажи коли з’явився той, інший чоловік? 

- Розповім. Але ти теж відповіси мені, може це не коректно, але як ти сюди потрапив?

- З часом ти зрозумієш.

- Як знаєш. Одного разу ми знов посварилися. Був гидкий день. З ранку йшов дощ. Я вийшла без парасольки, так швидко вискочила з квартири, що не взяла ні грошей, ні телефон. Так брела собі під дощем. Волосся змокло, туш потекла. Він підійшов. Високий, широкоплечий. Я зрозуміла – надійний. Він узяв мене за руку і привів додому. Ми пили гарячий чай та мовчали. Його теплий светр зігрів мене. Я пішла навіть не лишивши номер телефону.   

- Але ж ви зустрілись знов?

- Так. Був банкет на фірмі мого чоловіка. Я була гарна. Напередодні він подарував мені шикарну вечірню сукню, певно вона коштувала дорого. Я почувалась королевою.

Потім помітила, що він, його звали Ігор, спостерігає за мною. Я зробила вигляд, що не пізнала його. Але весь вечір потай спостерігала за ним.

- Коли ви зустрілись знов?

- Як ти знав, що ми ще зустрілись?

- Це очевидно, інакше б ти не згадала цю історію.

- Мабуть, що так. Одного літнього дня я верталась з роботи. Біля мене спинилась машина, він сидів за кермом. Я відкрила двері та сіла. Ми вечеряли в милому ресторанчику на узбережжі. Потім він відвіз мене додому.

- Ви знов не розмовляли.

- Так. Знаєш, здавалось слова не потрібні.

- Вибач, світає. Я маю йти.

7.

- Ти спізнився, я вже збиралась лягати спати.

- Ти б не пішла, чекала б.

- Мене дратує те, що ти все знаєш.

- Коли так, чому приходиш?

- Добре, вибач.

- Коли твій чоловік дізнався, що ти маєш коханця?

- Не знаю. Йому хтось сказав про це. Нас бачили разом. Я нічого не приховувала, розказала все. Він був дуже злий.

- Це було десь півроку тому?

- Так. Ми жили разом, але в стані холодної війни.

- Сьогодні я поспішаю, побачимось наступного дня…

- Чекай, як тебе звуть?

- Назви як хочеш… Влад!

8.

Влад не пришов не на наступний день, не через один. Проминув тиждень. Я виходжу на балкон і чекаю його до ранку.

Сьогодні ходила до головної медсестри. Купила коробку цукерок, коньяк. Вона відкрила журнал і виявилось, що з ім’ям Влад, за останній період був лише один хворий. Він лежав в онкології. Тиждень тому він помер. В нього була пухлина в лівій півкулі головного мозку. Той Влад був лежачим хворим.

9.

- Ти знов палиш.

- Влад!! Яка я рада!

- Вибач, не міг прийти раніше семи днів. Розкажеш, хто зробив таке з тобою.

- Пройшло пів року. Я жила з чоловіком. З Ігорем мені було соромно зустрічатись. Я не хотіла бути непутящою жінкою, хоча постійно поривалась до нього, та щось мене стримувало, мабуть Мамині повчання. Вона завжди виховувала мене в дусі "збереження чеснот”.

Одного разу я не витримала і пішла. Додому повернулась вранці. Чоловіка вже не було. Я відкрила двері. Роздяглась. Потім були удари, один за одним вони сипались на мене…

- Так, ти добре сама себе «добре відходила». Інша людина не змогла б так. Особливо мені подобаються синці на зап’ястку. Ти хапала себе з такою силою, що лишились сліди.

- Як ти здогадався, що я сама зробила це з собою. Жоден лікар не зрозумів.

- Лікарі! Вони, взагалі, нічого не знають. Якби вони розуміли… Що ти робитимеш тепер?

- Розійдусь з чоловіком і спробую побудувати нове життя.

- Так, свою провину ти вже спокутувала. Я зараз мушу йти, але ти маєш мені пообіцяти, що ніколи більше не каратимеш себе.

- Добре. Але давай ще якось побачимось.

- Побачимось! І ще одне: смерть - це не застрягання в тунелі, а просто поворот в інший тунель.

- Зачекай! Будь ласка, не йди, я не встигла тобі подяку… -вати!

10.

Я розійшлась з чоловіком. Через місяць вийшла заміж за Ігоря. Ми щасливі разом. В нас народився син. Він дуже серйозний хлопчик. Своїми міркуваннями він мені чомусь нагадує Влада.

 Іноді я ходжу на кладовище, що б відвідати Маму і захожу на могилу до Влада. Я йому дуже вдячна. Він допоміг мені зрозуміти себе, щиро вислухавши в потрібний момент. Він не отримав від мене нічого, але стільки дав. Навіть після смерті, він повернувся, що б дослухати мою розповідь. Я поки що не знаю, як він це зробив, думаю, що колись дізнаюсь. 

Прийде час і я зустріну Маму і Влада, що б сказати їм, вже в вічі, які вони мені дорогі.