Стілець

Я сиділа в кімнаті сама. Горіло слабке світло від настільної лампи і трохи підсвічував стіл монітор комп’ютера. Раптом почула голос: "Не знаєш про що писати, то напиши про мене”, - я здригнулась і вирішила, що певно в мене "їде дах” і я вже чую його шарудіння. Але голос повторював: "То що, напишеш?” Якби я була віруюча, то певно б перехрестилась, але мене так виховали, що про цей простий спосіб спасіння я не згадала, тому просто підбігла до вимикача і запалила світло. Воно відлило жовтим меблі кімнати.

Кімната була комірчиною, в якій я чергувала. Я працюю в музеї вже близько двадцяти років. Сьогодні було моє нічне чергування. Мені завжди подобалось працювати вночі. Тихо, спокійно, не треба наглядати за відвідувачами, що пхають свої носи та руки до експонатів. Коли немає людей, взагалі, краще дихати, навіть у такому затхлому приміщені, як комора.

До планового обходу зал лишалось ще кілька годин і я вирішила щось написати. З того часу, як в коморі встановили комп’ютер, я почала писати невеличкі оповідання. Цей процес приносив мені задоволення, до того ж розпочинаючи, я ніколи не знала, чим закінчиться оповідь, тому ця справа мене захоплювала. В той момент, коли пролунав голос, я якраз зробила каву і збиралась щось вигадати, але нічого не приходило в голову.

Так от, голос, що зруйнував мій спокій, настійливо провадив своє: ”Послухай, люба, коли б ти підняла з мене свою п’яту точку опори, то я міг би розповісти цікаві речі”. Я відскочила, ніби ошпарена та витріщилась на стілець.

Він був старий, дуже старий, приблизно вісімнадцяте століття. Ніжки в стилі "рококо” напрочуд гарно збереглися, а от сидіння постраждало, судячи з усього, на нього хтось не один раз ставив гарячу сковороду, про що свідчили круглі плями та чорні сліди, потім його пофарбували, але фарба злізла і виднілась лише де інде. Такі стільці, я пригадала, стояли в залі, де була експозиція з восковими фігурами імператорської родини. Очевидно, цей стілець, через незадовільний стан, туди не потрапив, а хтось з хазяйновитих чергових притягнув його сюди.

Поки я про це все думала, мій новий знайомий провадив далі: "Ти от тут сидиш, пишеш, і не знаєш, звідки до тебе приходять всі ідеї, а вони від речей. Це ж музей. Тут кожний експонат має свою долю, от вони і шепочуть тобі свої історії, а ти лише як інструмент їх записуєш.” Я трохи образилась, не дуже приємно усвідомлювати, що не ти використовуєш речі, а вони тебе, та ще й так безпардонно. Тому спробувала відкрити рот, щоб посперечатись, але мій новий знайомий не дав мені вимовити ні слова, продовжуючи своє: "Та ти вже сідай, подивилась і досить, мені так буде звичніше. Та не соромся, я й не такі як у тебе сідниці бачив, хоч і твої нічого”. Після такого я вже не могла витримати, і сіла поруч зі стільцем на підлозі. Він замовк на хвилину, і я спитала: "А скажіть, хто вас так?” – і провела пальцем по його опіках. Він закректав, і пробурмотів: "Це більшовики в сімнадцятому році, коли "Зимній” взяли.”

"Добре вам дісталось, можете вважати себе постраждалим за революцію”, - моя іронія викликала в нього обурення, і я пошкодувала, що "ляпнула” таке, не подумавши. Він сказав суворо: "Я вже вийшов з того віку, щоб кимсь себе рахувати і отримувати від того задоволення. Можу сказати, що я цілком сформована особистість”. Тут вже я не витримала: "Особистість – людина, а ви, вибачте, стілець”. Я думала, він почне зі мною сваритись та доводити своє, але він присмирнів і примирливо сказав: "Добре, хай так. Я не хочу попадатись в тенета гордині. Але ми, речі, маємо душу. Звісно не всі. Створені на конвеєрі, її не мають, але ті, що створені людиною, з любов’ю до своєї справи…”

"Скажи, стілець, а чому я не чую інші речі, і тебе до сьогодні не чула, що сталось?” – запитала я, мені не терпілось отримати пояснення, а в глибині душі був страх, що я таки збожеволіла, живучи тривалий час відлюдницею. Добре, що стілець не помітив мого стану. Його голос став серйознішим: "Знаєш, я вже казав, що речі розмовляють з людьми, промовляв і я, але ти перша почула. Мабуть, ти дуже довго не була з людьми і слухала лише історії речей, тому в тебе "прорізався слух””. "Але, інших речей я не чую”, - не могла я заспокоїтись. "Почуєш”, - сказав стілець.

Він був правий, з часом я навчилась з ними спілкуватись і моє життя отримало новий сенс.

Тепер я дбайливо записую історії, що вони мені розповідають, коли я витираю з них пил, чи обприскую полеролем. Можливо я роблю неправильно, я все ж людина, і маю жити з людьми. Але ж правильний вибір - це той, що приносить щастя, а я щаслива з ними усіма. Найліпшим моїм співрозмовником лишається старий стілець, єдиний чоловік, що гідно оцінив принади моєї фігури.