1.

Зуби цокотіли. Закоцюбли пальці, він їх намагався засунути в рукава, але вони були короткими, тому кінчики все одно мерзли. Влад дмухав на них, переминаючись з ноги на ногу. В шлунку бурчало. Думати не хотілося. Він марив гарячим чаєм та пиріжками.

На дворі він перебував вже шість годин. Від стояння на вітрі обличчя шелушилось. На волоссі застиг іній. Хлопець постійно облизував губи, тому вони потріскались, але він продовжував це робити, щоб зняти неприємне відчуття.

Йому постійно згадувався дім. Батьки. Маленька сестричка. Там було тепло...

Влад дістав з кишені пляшечку і відпив ковток спирту. Гаряча рідина пішла по горлу і розійшлась в шлунку. На мить стало приємно, але пари спирту швидко вийшли і знов повернулись некомфортні відчуття.

Бабуся зайшла в магазин. Вона, не дивлячись на роки, дуже швидко бігла. Її підганяв холод. Старе серце вже погано ганяло кров по венам. Вона купила хліб, ковбасу і цукерок онукам. Коли вийшла, її погляд впав на високого парубка, що стояв біля дверей магазину.

"Що він шепоче? Ніби молитву, - подумала стара, прислухалась. Почула – рублі, долари, марки”.

Влад вирішив, що піде сьогодні додому раніше. Сил стояти більше не було. Він замислився, котра година, але щоб подивитись на годинник, потрібно було оголити руку, а це була ще одна уступка холоду.

Неприємно було думати, що за день він майже нічого не заробив. З кожним днем його "бізнес” ставав все менш прибутковим. По місту відкривались офіційні обмінні пункти і вуличні "міняли” відходили в минуле.

Що робити далі зі своїм життям, він не знав. З інституту його вигнали за прогули, а коли йому було навчатись? Його родині потрібні були гроші. Батько не працював, тому що був паралізований, мати його доглядала. А ще була маленька сестра... він відчував, що починає ненавидіти цей світ, життя, людей, свою долю, все, що його оточує: перехожих, вулицю, магазин… Хотілось вити.

Влад помітив жінку, що уважно дивилась в його бік. Вона була середнього росту, середнього віку. Коли б комусь був потрібен еталон  середньості, то вона могла б ним стати.

Жінка підійшла до хлопця і заглянула йому у вічі... він відчув, що йому стає легко і затишно, свідомість йшла від нього і Влад навіть не противився тому, відчуваючи спокій і тиху радість.

2.

Влад прокинувся від того, що сонце світило в око. Він був весь спітнілий. Біля його ніг плескалось тепле море. Він зрозумів, що виглядає кумедно на фоні моря, пальм та піску в  пуховій куртці і дутих чоботях.

Він скинув чоботи, куртку, два светри з написом "бос” незрозумілою мовою і заліз в воду. Там було приємно... коли спека лишила в спокої його мозок, він отямився і тут перед ним стало питання: де він знаходиться?

Він став пригадувати, що з ним трапилось – згадав жінку, він був впевнений, що то жінка, але її зовнішність ніби розплилася в його пам’яті. Він не міг відтворити її образ.

Шлунок забурчав, нагадавши про свої права. Влад озирнувся. На гілці висіли банани. Він присвиснув, в такій кількості він їх ще не бачив. Він заліз на дерево і, викрутившись, вхопив китицю і разом з нею звалився додолу.

Влад вперше в житті наївся бананів. Його шлунок був повний і буркотів, висловлюючи все, що думає про свого хозяїна.. Хлопець ліг на спину, підставив обличчя сонцю та задрімав.

Прокинувся за годину, скупався. Відчув потребу діяти. Він не міг лишатися на пляжі, необхідно було з’ясувати, де він, що сталося.

Зв’язавши речи вузлом, в самих штанях, що він їх закачав до коліна, Влад прямував лінією берега. Було жарко, тому іноді він спинявся, залазив у воду, але вже не отримував тієї насолоди, що спершу. В душі була тривога, яка наростала від нерозуміння ситуації.

Вночі Влад зробив собі щось на зразок ліжка з одежі та заснув біля дерева.

3.

Наступного дня, втомившись від того, що пейзаж не змінюється, він звернув до лісу. Там були справжні джунглі і доводилось прориватись крізь них. Хотілось пити. Банани були солодкі і не втамовували спраги. Влад перечепився через невеликий мурашник і мало не роз’юшив носа. Він вилаявся. Ця ситуація йому набридла. Він вперше згадав домівку. Рідних.

Влад спочатку відчув, а потім побачив місто, то було інтуїтивне відчуття близькості людей. До нього вела широка траса, на яку він вибрався з лісу.

Мимо нього на навіженій швидкості пролетіла машина, розвернулась і з тією ж нереальною швидкістю повернулась і загальмувала.

"Сідай, підвезу”, - крикнув здоровий парубок, що сидів за кермом. Влад з підозрою подивився на нього, але сів. В солоні стояв важкий запах перегару. "Ви пили?”, - обережно запитав Влад. "А тут не треба пити, і так добре, - обличчя водія осяяла посмішка, - машина то на спирті.” Влад розгубився, а тому видав першу дурницю, що прийшла йому на язик: А що, бензин дорогий?”. "А ти дивний, новенький, чи що. В нас все безкоштовно. Що треба, то й бери собі,” – чоловік посміхався, але на жарт його відповідь схожа не була.

Тоді Влад наважився і випалив: "А де я?”. "Я й сам хотів би знати це. Розумієш тут ніби інший світ, як це пояснити. Жив я в селі, працював водієм. Одного разу було жарко, я робив з світанку на машині, а вже був обід і я замріявся, коли б моя машина їздила на спирті, а я б дихав та п’янів по трошки. Ну так собі подумав та забув. А одного дня трапилось наступне я їхав на машині, було слизько, раптом за  рогу виїхала жінка на велосипеді і прямо мені під колеса. Я не встиг загальмувати, машину повело, що останнє пам’ятаю – її очі. Потім я прокинувся тут, за кермом цієї красуні.” "І як давно ви тут?”, - Владу не подобалась ця історія. "Не знаю, тут немає календарів. Я іноді замислююсь, коли б я міг повернутись додому, то чи схотів би. Знаєш, я думаю, та жінка, це вона мене сюди заслала. Я навіть спробував її шукати, але то марно”, - Влад ще хотів щось спитати, але машина зупинилась і водій відкрив дверцята та показав на місто. Хлопець зрозумів, що він більше нічого не скаже, інші відповіді йому доведеться знайти самому. Він подякував і пішов до міста.

4. 

Влад намагався зосередитись. Йому здавалось, що він пригадує, як колись мріяв опинитись на острові з теплим морем та банановими деревами, але він не був впевнений, чи справді він цього хотів, чи просто шукає пояснення тому, що відбулося.

З коловерті думок його вивела жінка, яку він побачив. Не помітити її було не можливо. Вона була величезна. Їла тістечка, що стояли на підносі. Але скільки б вона їх не брала, вони нікуди не зникали. Піднос був повний.

Влад підійшов. Чемно, наскільки міг, привітався і спробував завести розмову. Але рот жінки був повний і вона лише кивала. Влад здогадався, що вона не зможе з ним говорити, бо її рука вже тримала наступне тістечко.

По вулицях ходили люди, але заговорити з ними хлопець не наважувався. Йому прийшла в голову думка, що вони ніби заспиртовані.

Він дійшов до парку та сів на лаві. Повз нього неквапливо проходили люди. Його щось бентежило, ніби мало бути якось інакше. Він спостерігав і раптом зрозумів, що не бачив, що б хтось з кимсь розмовляв. Жодна людина не гуляла з іншою. Ніхто не вів бесіду.

Влад повернувся на вулиці. Побачив кав’ярню. Зайшов. Сів за столик. Офіціант не підійшов, його взагалі не було. Хлопець сам підвівся і підійшов до барної стійки. Там також нікого не було.

Жінка, одягнена дуже модно, попрямувала повз нього до бару. Взяла пляшку, налила собі стакан. Потім зайшла на кухню та повернулась звідти з підносом їжі.

"Ага, самообслуговування”, - здогадався Влад. Він взяв собі те, що хотів і сів поруч з жінкою. Посміхнувся, вона відповіла.

-         Чому ви тут? – спитав і відразу пожалкував, на її обличчі висвітилось незадоволення, але вона відповіла.

-         Я колись мріяла жити без чоловіка, бути десь, де він мене не дістане. Тут вже не дістане напевно.

-         А тут, це де?

-         Ви в мене питаєте? Коли б знати. Ви, мабуть, новенький. – Вона сумно позіхнула.

-         А чому тут люди майже не розмовляють одне з одним?

-         Назнаю. Певно не хочуть. Я теж не дуже люблю говорити. В нас, всіх хто тут мешкає немає цієї потреби. В тому світі, - вона якось непевно махнула рукою, - люди розмовляють, бо в них спільні теми, робота, діти, тварини, матеріальні статки, книжки, а тут нічого цього немає. Навіть як, що в Книгаря безліч книг, він не зможе їх дати мені, бо як тільки я візьму їх в руки, вони розсипаються на порох. Так кожен щось має, але не може віддати.

-         А їжа?

-         Тут є все, щоб не загинути, їжа, напої, квартири. Можна жити, але інтересу немає. Все, що ви створите, ніхто інший крім вас не зможе використовувати, бо відразу перетворюється на порох в чужих руках. Так і живемо, кожен сам собі. Немає спільного.

Жінка швидко підвелась і вийшла. Влад лишився сам. В його душі було порожньо.

5.

Минув місяць. Влад вибрав собі зручну квартиру. Обзавівся одягом. Нічого не робив і виходив лише поїсти. За його спостереженням більшість жителів міста жили так само. Коли йому хотілось рухатись, він гуляв вулицями. Місто було величезним, але жодного не схожого на інший будинку не було, тільки однотипові квартали, квартали, квартали. Інтуїтивно він знаходив дорогу до свого будинку.

Влад сумував за домом, родиною. Навкруги були люди, але то було все одно, що їх немає.

Одного дня він вирішив піти. Запасся одягом, їжею. Через деякий час вийшов до моря. Накупавшись пішов берегом, а на тому місці де вийшов лишив позначку, вирізав її на дереві.

Через кілька днів повернувся і зрозумів, що це острів.

6.

По вулиці йшла дівчина. Струнка, з довгою косою. Влад пішов слідом. Через кілька кварталів красуня звернула у двір. Він попрямував за нею. Його нудьга відразу зникла.

Він подивився в яку квартиру вона зайшла. Через кілька хвилин подзвонив в двері. Був досить сором’язливим, але в своєму світі, а тут він не відчував ніяковості, через те, що всім взагалі все було однаково.

Дівчина відкрила двері навстіж і сказала: "Заходь! Ти довго за мною плентався”.

Вони пили чай і мовчали. Вона не хотіла розповідати, як потрапила сюди і до його минулого життя в неї не було інтересу. Потім вони кохались до самого ранку.

Коли зійшло сонце, Влад прокинувся, поправив її волосся, що спало на обличчя. Вона подивилась на нього довгим тужливим поглядом. Він не витримав: "Скажи, чому ти ні про що в мене не запитала?”. Вона підвелась, глянула на годинник і вимовила: "Я побоялась до тебе хоч трішки прив’язатись”. "Але чому?”, - вона йому подобалась і він втомився від самотності. Дівчина подивилась на годинник: "Через півгодини ти зникнеш. Хіба не знаєш, що з однією людиною ти тут можеш зустрітись лише один раз і через дванадцять годин вона зникає для тебе, а ти для неї. Скільки не шукай, ви не побачитесь. Це рятує від страждань. Коли ти ні до кого не прив’язаний, то й  боляче ні за кого не буде. Це щасливий світ”.

Влад засумував і швидко глянувши на свій годинник спитав: "Скажи хоча б ім’я?” Він почув – Олена, і за мить вона зникла, ніби розчинилась.

7.

Раніше блукаючи вулицями Влад заглядав в обличчя жінок, маючи надію зустріти ту, що він бачив її останньою в своєму світі і рис якої не міг пригадати, тепер він шукав інше, миле обличчя з веснянками та кирпатим носиком, він хотів зустріти Олену.

8.

Більше він не міг витримати перебування в цьому світі. Йому обридло безглузде існування, що не несло нічого і він вирішив.

Раніше він розпитував у людей, чи хто помирав тут, але вони не знали, бо ніколи не бачили людину довше дванадцяти годин.

Влад зробив гарячу каву, роздягся, запалив свічки. Він не відчував страху. Відпив з бокалу коньяку. Він був готовий.

Гостра бритва зробила глибокий надріз і кров почала виходити в ванну, розходячись плямами по воді… потім він побачив знайомі очі.

9.

Він лежав в чужій кімнаті, до половини пофарбованій в зелений колір. Двері відчинились і на порозі з’явилась струнка дівчина в білому халаті, в неї був кирпатий ніс з веснянками: "Прокинувся, от і добре, мене звуть Олена. Тебе вчора привезли, знайшли на вулиці, ти майже до смерті замерз. Кажи телефон, подзвоню твоїй родині, вони певно хвилюються…” Вона тараторила не умовкаючи, посміхалась і сяяла, ніби він її найближчій родич. Влад з любов’ю подивився на неї. Потім перевів погляд на свою руку, там на зап’ястку був рівний білий рубець. Він взяв руку медсестри, перевернув, дівчина швидко її висмикнула, але він встиг помітити рівну білу лінію шраму на зап’ястку.