стара лава, на яку він влігся. Олекса відпочивав. Якщо існує стан блаженства, то він  саме його переживав в той момент.

Жодних почуттів не було, лише повна розслабленість. Він відчував звичайну радість буття. Тепле квітневе сонечко цілувало його шию, вона виглядала з коміра футболки. Вітерець ревниво куйовдив волосся, що відросло і яке він принципово не зістриг, не дивлячись на всі мамині зусилля.

Він розумів, що в таких моментах закладено щастя. Бажань не було, лише єдине, лежати так якомога довше.

Останні події його життя він не міг би назвати приємними. Весь час Олекса перебував в стані напруження і неспокою. Він погано спав, їжа та сигарети, якими він в основному її заміняв, не приносили задоволення. Вони лише якимось чином утримували його на тій межі де закінчується свідомість та починаються інші стани.

Тривога стала звичайним його станом. Він засипав з думками, що його мучили, бачив їх уві сні і прокидався з ними. В нього не було сил на друзів, розваги, жінок. Для нього був актуальним лише його бізнес. В ньому було все: гроші, сили, мрії, амбіції. Довгих десять років він йшов до вершини успіху. Будь які жертви здавались йому вартими одного - його справи.

Коли від нього пішла дружина, втомившись бути одна, він почав ще більше часу проводити на роботі. Іноді навіть лишався спати в своєму кабінеті.

Коли б в нього запитали, навіщо йому гроші, які він все одно не витрачає на себе, а лише на те, щоб заробити ще більше грошей, він, певно, не зміг би сказати. Його справа перетворила його на раба, але розумів він це лише тепер, коли все скінчилось.

З ним трапилась банальна річ - підставили партнери. Він втратив все: гроші, зв’язки, мало не втратив те, що цінив понад усе – свободу. Коли скінчився суд, він не знав, що робити. Кілька днів перебував в стані ступору, а потім зібрав чемодан і поїхав до матері, в село.

Він був гарним сином, тому відстроїв мамі великий будинок в рідному селі. Вона не хотіла переїжджати до міста, що було їй чужим.

Спочатку йому було соромно за свою поразку, але потім він відчув, що мати радіє його поверненню. Вона тихенько заходила в кімнату, де він спав, прибирала з обличчя його довгого чуба та цілувала в лоб, вкладаючи в той поцілунок весь свій материнський біль, що змішався з безмежною любов’ю.

Він прокидався, але не ворушився, не хотів її лякати. Коли вона йшла, вставав, ходив по кімнаті, курив…

Минув місяць з часу його повернення. Рідна земля давала йому сили. Він почав ходити рибалити. Випасав худобу, навіть згадав як треба доїти корів. Разом з тяжкою сільською роботою в його душі оселився спокій.

Мати дивилась на нього і посміхалась, вона теж стала виглядати молодшою.

Через чотири місяці, коли картопля була викопана, мати ніби ненароком стала заводити розмови про дівчат та  онуків. Спочатку Олекса уникав тих розмов, але з часом і сам став замислюватись, особливо коли зустрічав біля колодязя Марійку, сусідку через дорогу. Вона була висока, можливо навіть вища від нього. Про неї всі говорили, що вона "добра дівка”, вкладаючи у цей вираз повагу та захват від усіх її чеснот.

Олекса давно не жив в селі і вже забувся правила сватання і, до того ж мир, що царював в його душі не дозволяв йому робити "зайві рухи”, тому він лише дивився на симпатичну сусідку.

Це помітила мати і їй вдалося, в результаті кількох переустановлень черги, домогтися того, що б черга їх двору пасти худобу співпала з Марійчиною.

І от одного осіннього ранку, взувши кирзові батькові чоботи, проти роси, Олекса вийшов на дорогу і пішов до пасовища.

Марія вже була на лузі. Вони були цілий день разом на одинці, не рахуючи корів, і тому встигли познайомитись та розговоритись.

Сидячи ввечері біля хати, Олекса думав про Марію. Вона виявилась навіть молодшою, ніж він очікував. Їй було п’ятнадцять, але вона гарно розвинулась. Мати дівчини померла і їй доводилось самій вести господарство, за що її особливо хвалили сусідські тітки. Не жарт три корови та кінь на одному дворі. Сусідки любили говорити про цей двір, бо батько Марії, чоловік ще не старий та вправний, їм всім подобався за хазяйновитість та  байдужість до горілки.

Олекса згадав її долоні, вони були великі, а руки повні і, мабуть, сильні. "Така як притисне”, - думав він та посміхався, йому ставало тепло. Вона була проста, без жодного натяку на манірність. Він згадував її очі, вони були дуже мудрі і розуміючі, а ще він пам’ятав захоплення в них, коли він розповідав про грецьких філософів.

Він їй здався людиною з іншого світу, далекого та чудового, де живуть чемні, розумні люди – філософи. Вона відразу побачила, що син тітки Моті повернувся, хоча вона не пам’ятала його, тому що переїхала з батьком в це село після смерті матері.

Марія вийшла на двір і замислилась. В її душі народжувалось щось нове, хотілося танцювати та співати. Вона не витримала і закружляла по двору, перечепилась за  дошку, що лежала посеред двору і впала. Незграбно піднявшись почула сміх. То був Олекса. Він стояв за парканом і спостерігав.

По селу пішли чутки. Дехто засуджував стосунки Олекси та Марії. Казали, що він розведений і в них на дванадцять років різниця, говорили всяке, здебільшого погане.

Одного разу мати зранку підійшла до синового ліжка. По вечорах вона його тепер не бачила і серйозно дивлячись йому у вічі сказала: "Ти чи сватайся, чи не псуй дівчини, не роби їй дурної слави по селу, бо люди говорять…” Він не дав їй договорити, підвівся і поцілувавши побіг на двір.

Коли повернувся, мати поралась біля печі. Він відчув незручність, бо вона подивилась на нього з докором, тому сказав: "Мамо, люди завжди говорять... я дуже гарно поводжусь з Марією. Вона чудова, але ще дитина. Я розповідаю, вона слухає… не уявляєш як вона вміє слухати. Не дивись так, я все розумію. Тим більш я її не раз не торкнувся”.

Він збрехав, насправді вони поцілувались один раз, але ініціатором була вона. Він навіть оторопів коли вона ухопила його шию та припала до вуст.  Поцілунок був щирий і дитячий. Дівчинка була закохана, він розумів це, але серйозно щось планувати не міг, не було на то сил.

Одного разу його перестрів її батько. Він гадав, що між ними щось є, і був рішуче настроєний, щоб вберегти дочку від нього. Олексі немалих зусиль коштувало відбитись від надокучливого сусіда.

Прийшла зима і Олекса засумував. Він бачився з Марією, але йому вже трохи обридли ці побачення та її мовчазне обожнення. Було холодно і йому не хотілося сидіти на лавках.

В селі всі тітки припали до вікон. По їх селу їхало авто червоного кольору, з великими колесами. Всі зрозуміли, що то був "джип”. Авто зупинилось біля Олексиного будинку.

Олекса був здивований, виявляється в нього лишився один друг. Тепер він пропонував на гарних умовах повернутись "в гру” та зробити реванш.

Джип їхав по заметеній снігом дорозі. З голови Олекси не йшла фраза "блаженны нищие», але він не хотів бути таким. Відновивши сили, він знов був готовий до бою.

Олекса відігрався. За час свого перебування в селі він багато зрозумів і тепер його життя крім "гонитви за прибутками” набувало інших змістів. Він подорожував, ходив до театрів.

Сидячи в лоджії опери він замислився і згадав Марію.

Мати була щаслива. Її синочок живий та здоровий. На цей раз він був охайно пострижений. Вони говорили, але весь час, на язику в нього крутилось питання і він не витримав: "Мамо, а скажи як Марія?” Мати притихла, а тоді дуже повільно мовила: "Ти туди не ходи, вона тепер заміжня”.

Олекса курив, коли почув крик. Він вийшов і перейшов через дорогу. Кричали у дворі Марії. Він зазирнув. На ганку сидів  малюк в брудному одязі, під носом в нього було брудно. Він голосив у весь голос. Марія, та сама що була, але в двічі ширша в стегнах, вперши руки в боки грозилась кулаком худому чоловіку, що ледве стояв на ногах, тримаючись за паркан.

Олекса пішов. Йому було сумно. Він не знав, чи знайшов, чи втратив. В котре згадавши стару фразу вічної книги, смислу якої він не розумів, Олекса сплюнув на дорогу і пішов складати речи.