Тепер я їм не дуже потрібен. Поки що я для них «автомат для здобуття грошей». Вони більше не потребують моїх порад. Навпаки, син весь час намагається мене вчити, а дочку я не бачу взагалі. Зранку вона йде, коли я ще сплю, а ввечері приходить, коли я вже сплю.

Моя дружина, хоча мені складно так називати жінку, з якою я живу, вона старша за мене, наші стосунки схожі на стосунки мами та сина. Вона піклується про мене, підтримує, дбає, я поважаю її і люблю. Але близькості між нами вже давно немає.

Вік, кажуть, псує людину. Дружина вважає, що я став вередливий. Я не кажу нічого, але бачу, що й вона вже давно не красуня.

Коли ми одружувались, вона була привабливою жінкою і дуже дорослою. Рано втратила батьків і тому звикла, що потрібно дбати про інших. Вона мала молодших братів.

 Я потребував тепла і щоб хтось варив їсти та прав білизну, тому й одружився, і жодного разу не пошкодував. Були інші жінки, але захоплення минало, я повертався до неї. Вона знала, але відносилась з розумінням. Жодної істерики я не чув від неї за ці роки.

Але вчора щось сталося. Вона дізналась, що в мене є інша і влаштувала справжній скандал. Я ніколи не бачив, щоб вона так гірко і так довго плакала, а ще слова, які вона казала, мені соромно навіть згадувати.

Можливо вона здогадалась, що на цей раз – все серйозно. Чоловік в моєму віці здатен на все, коли з’являється кохання. Тепер немає обов’язків перед дітьми, вони самі вже здатні про себе подбати, тому жадоба до життя може штовхнути на останню велику дурницю. Мій терапевт сказав, що в мене криза середини життя.

Коли подивитись, то я зробив все. Побудував зручний будиночок, добився кар’єри, поставив на ноги дітей, віддав свій борг батькам. Лишилось не так багато часу, щоб прожити його для себе. Все гладко, є лише одна проблема – дружина. Коли б не вона, то я пішов би до своєї коханої, і ми, мабуть, поїхали б у подорож, чи спробували побудувати щастя у зручному сімейному гніздечку.

Все моє життя було пустим, без почуттів. Стільки жінок і жодної я не кохав по справжньому, а тепер з’явилась вона… те, що я відчуваю, не передадуть слова. Поруч з нею я підліток. Мені хочеться робити дурниці, я б міг вхопити її на руки і занести на найвищу гору, щоб вона побачила ту красу, яка є в світі.

Моя маленька дівчинка, коли я думаю про неї, в моїй душі стає тепло і легко. Ніби в птаха, що розпростує крила, з’являється бажання летіти.

Мабуть, мій стан видно оточуючим, тому дружина помітила, що в моєму серці хтось оселився. Тепер мені не треба іншої, лише ту, єдину. Але ж дружина. Як я можу її покинути.

З Олесею я познайомився рік тому. Вона прийшла до мене працювати секретарем і лишилась не лише в кабінеті, а й в серці. Кожен ранок я біг як підліток на роботу, щоб бачити її миле усміхнене обличчя і безмежну блакить очей. Наша компанія переживала важкі часи і ми разом, я та Олеся, вистояли. Мені нелегко було справлятись з обов’язками генерального директора, але вона допомогла і ми перемогли.

Святкували цю подію з шампанським. Я ніколи не проявляв до Олесі своїх почуттів, глибоко поважаючи. Мені думалось, що в такої дівчини має бути гарний чоловік і я боявся її образити. Коли думав про неї, як про жінку, то червонів, як школяр.

Коли її струнка фігура з’являлась на порозі мого кабінету, життя ставало сонячним.  Одного разу вона не пришла до офісу, потрапила до лікарні. Кілька днів я ходив засмучений. Мене нічого не цікавило, було відчуття, що серед літа настала зима. Пам’ятаю її бліде личко на брудній лікарняній подушці. Моє серце щеміло.

Так от, була корпоративна вечірка. Я вперше запросив Олесю на танок. Її очі сказали мені, що я їй теж не байдужий. Нас закрутив танок кохання…

Тепер, після сварки з дружиною, відчуваю, що маю зробити вибір. Кохання чи обов’язок. Чому не можна жити з двома? А дочка, вона лише на рік молодша за Олесю. Так важко.

Яке нас з Олесею чекає майбутнє? Спочатку все буде добре, а потім я постарію. Я вже не зможу бути справжнім чоловіком, вона молода, захоче дітей. В тридцять п’ять їй доведеться доглядати старого безпорадного діда. Але вона мені потрібна. Її усмішка, руки, голос… від думок паморочиться голова.

Він не прийшов. Чому? Я все зробила заради нього. Як він міг не прийти. Покинуть мене саму. Я ж кохаю тебе. Будь ласка прийди. Як гірко. Як боляче.

-         Що? Олеся в лікарні.

- Олесю, люба. Навіщо ти це зробила? Я ж люблю тебе.

- Ти не приходив, я вирішила – забув. Я не хотіла жити.

- Добре, що сусіди тебе знайшли.

- Добрий день! – висока жінка увійшла в палату, Олеся та Олексій озирнулись.

- Що ти тут робиш, Катерина?

- Я принесла для хворої фрукти та кефір.

- Дякую, пані Катерино, ви не мали цього робити.

- Я пришла не за для того. Своїм вчинком це дівчисько довело, що справді кохає тебе. Можливо я надто багато часу приділяла твоєму зовнішньому благополуччю, не думаючи про почуття. Цей папірець – акт про розлучення. Майно поділимо навпіл. Будьте щасливі. – Катерина віддала папірець, в кутку очей блиснула сльоза.

Олексій та Олеся побрались. Минув рік і народилась дитина. Катерина страждала, але приходила до них в гості. Ховаючи під посмішкою біль, вона тішила їх дитину, продовжуючи кохати свого колишнього чоловіка.

В п’ятдесят п’ять він помер від інфаркту, тоді Катерина запросила Олесю жити до себе. Їм більше не було, що ділити. Довгими зимовими вечорами їх зігрівали теплі спогади та його фотографії.