його відразу унюхали інші відвідувачі. Саме нюх їм безпомилково підказав, що ця людина чужа.

Селяни збиралися в крамниці щовечора, щоб побалакати та пропустити по кухлю пива. При сільській відсутності новин, поява іншої людини – подія.

Всі почали зразу ж обговорювати це, але дивувало інше, прибульця до сутінок ніхто не бачив, а судячи з запаху, що примішався до його ароматної аури він прийшов з боку села, а не з лісу.

Чоловік взяв пляшку, розплатився і вийшов. Він не пішов далеко, а сів на сусідню лавку та відкрив горілку. Через кілька хвилин він був вже не сам, компанія зібралась швидко, довелося йти за наступною „дозою”. До півночі всі були п’яні.

Запах гостя вже не здавався їм таким дивним, він став навіть приємним.

З першими півнями люди почали прокидатися і виявилось, що вони заснули прямо на лавах. В голові гуділо від випитого, чомусь було соромно дивитися один-одному в очі, тому всі якнайшвидше розійшлися, а по селу ще довго лунала лайка жінок, що дожидали своїх благовірних з качалками.

Олексій протер очі. В голові гуло. В роті був присмак чогось такого, про що і згадувати було гидко.

Він пройшов у ванну і почав наполегливо вичищати зуби. Добре, що дружина поїхала до мами, а то б перепало йому на горіхи.

Він підійшов до дзеркала у вітальні і почав згадувати: вчора ввечері він тут стояв, здається, щось колупав на обличчі, потім було темно… далі забуття…

Олексія пересмикнуло, він згадав, як опинився в незрозумілому для нього місці. З великими потугами він згадав, що був в місці, схожому на наше старе село. Навкруги були істоти, на обличчі яких замість всього, що там має бути, були довгі хоботи. Все тіло істот було ніби створеним з слизу. Такі собі "ходячи слизові оболонки”.

Потім він згадав, що першою його думкою було, що він допився до білої гарячки і догрався на комп’ютері.

Він тер очі до сліз, але мара не йшла, тоді він зайшов у магазин і попросив горілки – йому дали.

Олексій ще раз глянув у дзеркало і засміявся. Йому пригадалося, що ці люди після другої пляшки не здавалися йому такими вже страшними, а стали навіть милими.

Після третьої вони були як рідні.

Але наступна згадка викликала приступ нудоти, він пригадав, що після п’ятої він поліз до них цілуватись… Олексій схопився за голову і сів у  вітальні… Він молився… молився віддано та завзято, як не молився ніколи…

Пройшло багато років. Іноді підходячи до дзеркала у моїй вітальні я думаю, може то був лише сон. Страшно подумати, що я міг лишитися в тому страшному світі, де у людей на обличчі замість хоботка якісь дірки та кольорові шари… А тіло тверде і сухе. Жах.

Я тепер молюся кожний вечір, що б цей жах не повторився… і здається Бог мене поки що чує, бо я все, ще в рідному селі.