В холодильнику було пусто. В морозилці в формочках лежав лід. Він заглянув в хлібницю, там була лише цвіла скоринка.

Іван Іванович випив сірого чаю, без цукру, і вийшов на двір. Була заметіль. Він кутався в старе пальто, але йому задувало за вуха. До зупинки він майже біг.

В автобусі тхнуло перегаром і бензином. Він зайняв закуток в кінці салону і почав дивитись у вікно.

На наступній зупинці автобус став затісним і громадяни почали по черзі виказувати, що вони думають з цього приводу.

Як кріт під землею, кондуктор протискалась між людьми, вимагаючи купувати квиточки. Іван Іванович здивувався, як така масивна жінка може проходити там, де він навіть не став би намагатись протиснутись. Потім він ще подумав про безмежні людські можливості, коли його здивував той факт, що зазвичай уважна кондуктор проминула його, не спитавши квиток. Він зсипав дріб’язок в кишеню і вирішив, що цей день не такий вже й поганий.

В конторі було все як завжди. В кутку сміялись молоді секретарки. На нього вони не звертали уваги, їх не цікавив підстаркуватий парубок.

Іван Іванович привітався і не почувши відповіді, прошкандибав в свою комірчину.

Там він подивився у вікно, потім включив електричний чайник і сів за стіл. В їх бюро всі давно вже працювали на комп’ютерах, але він не бажав переучуватись, електроніка викликала в нього первісний жах. Він, ніби дикун, завжди обходив комп’ютери десятою дорогою, роблячи розрахунки на логарифмічній лінійці. Спочатку колеги намагались привчити його до електроніки, а потім махнули рукою.

Він був своєрідним "викопним екземпляром” в їх проектувальному бюро. Його тримали як "реліквію”.

Іван Іванович до обіду працював не відриваючись, але в дванадцять годин його шлунок виразив своє відношення до "дієти господаря” голосним буркотінням.

Іван Іванович встав і підійшов до шухляд, там були обгортки з цукерок та шматок хліба, яким вже поласували таргани. Тоді він почухав потилицю і вирішив, що треба спитати, коли зарплатня. Він вийшов в коридор і попрямував до кабінету директора, але, не дійшовши кілька кроків, знітився і повернув назад.

Робочий день скінчився. На душі в Івана Івановича стало легше, навіть шлунок мовчав, тому Іван Іванович, з швидкістю, що не була йому властива, майже стрибаючи,  вибіг з бюро.

Вітер вщух і сніг падав рівними лапатими шматочками і танув на асфальті. Було темно. Іван Іванович подумав, що це не справедливо, що він ніколи не бачить сонця, йде, коли воно, ще не встало і повертається, коли воно вже лягло.

Під’їхав автобус і він спробував в нього втиснутись, але люди звисали зі сходів середніх дверей, інші двері взагалі, не відчинялись. Іван Іванович тяжко зітхнув та відійшов. Автобус поїхав, обдавши його важким смердючим димом. Чоловік закашлявся.

Зрозумівши, що сісти в наступний автобус йому не вдасться,  Іван Іванович, лаючи себе за те, що простояв стільки часу задарма, розвернувся і пішов до попередньої зупинки, що була кінцевою.

В квартирі взимку і влітку був один і той самий запах. Іван Іванович принюхався, зморщив носа і скинув чоботи. Вони відразу утворили калюжу в коридорі. Він пройшов в ванну, помив руки і включив телевізор. Закінчився ще один день.

Іван Іванович прокинувся за хвилину до будильника, глянув у вікно, щоб забути сни, і пішов на кухню… кондуктор знов не спитала в нього квиток… дівчата секретарки не привітались… шлунок звик до чаю і мовчав.

Продзвенів будильник… чай… кондуктор пропустив його… дівчата не вітались… зарплатні не принесли… чай…

Будильник… кондуктор… секретарки… чай…

Будильник… кондуктор… Івана Івановича збентежив уривок розмови, що він почув від дівчат в коридорі. Він прислухався, вони говорили, що відбувається щось дивне, бо Іван Іванович не приходить вже місяць на роботу. Іван Іванович обурився, як так, він же не пропустив жодного дня. Чоловік підбіг до дівчат і хотів їм довести, що він був, але вони його не бачили. Тоді він почав вимахувати руками та голосити, але його продовжували не помічати. Він не розумів… В дверях з’явилась велична постать директора, він насунув окуляри на ніс і хотів гримнути на секретарок, але найбідовіша з них випередила його і сказала, що вони помітили відсутність їх "улюбленого співробітника”, Івана Івановича Іванова.

Директор зібрав шкіру на чолі так, що став відразу виглядати розумнішим, і сказав, що б вони зателефонували шановному колезі.

Іван Іванович підскочив до директора і намагався смикнути його за рукав, але той його не бачив… Іван Іванович втомився і сів в кутку, поки секретарка намагалась додзвонитись йому додому.

В колективі вирішили відрядити двох колег відвідати шановного пана Іванова. Колеги сіли в "Запорожця”, задоволені, що втекли з роботи раніше і, заїхавши спочатку в гастроном, узяли пляшку горілки. Вони не бачили, що на задньому сидінні, умостившись біля віконця, сидить Іван Іванович, котрий встигнув шмигнути в машину.

Колеги довго дзвонили в двері, потім позвали сусідів. Коли вибили двері, гидкий трупний сморід пояснив їм все.

Іванов Іван Іванович, п’ятдесят п’ятого року народження, помер уві сні. Тіло знайшли через місяць після його смерті. Квартира перейшла державі, за що вона виділила небіжчику місце на цвинтарі та залізний хрест, хоча не відомо було, чи був небіжчик хрещеним.

На не фарбованому хресті, довго теліпався вінок зі стрічкою: "Шановному колезі та другу ”.

Іван Іванович зітхнув і побрів вулицею. Йти не було куди, в його квартирі оселились чужі люди. Він подумав і побрів до бюро, там між ватманів він міг знову бути.