Не йде, немає… серце тривожно калатає в грудях. Він не може так вчинити. Вже десять років він приходить в один і той самий час, хвилина в хвилину, жодного разу він не запізнився, не підвів…

Чому ж так тривожно на душі?

Він не прийшов, захворів… лежав в гарячці… його обличчя спітніло, волосся жирними письмами вкрило подушку… Він кричав, звав когось, але квартирна хазяйка, яка прийшла на гамір не розуміла про що говорить її постоялець. Вона подала йому води, піднесла до змарнілих губ стакан… Він пив, жадно, ніби в останнє.

На ранок Він помер. Старий лікар, зі змарнілим чолом та вицвілими очицями, постави діагноз – нервове перевантаження. Ніхто більше не цікавився причиною смерті.

Вона продовжувала чекати. Кожен день, де б не була, Вона бігла додому у призначений час і чекала… Кожен раз її серце хотіло вистрибнути з грудей від шуму, що якось нагадував кроки…

Одного разу Вона чекала, але вже більше за звичкою… коли двері відчинилися і Він з’явився на порозі… Такий, як у день їх першої зустрічі… волосся, губи, все було його і лише його.

Вона не розуміла. Перед нею стояв її коханий, але молодий.

Вона безсило простягла руки і зомліла. Прийшла до тями на дивані. Він тримав її за руку…

Вона здогадалася – це її син.

 Він був вагітним і нічого їй не сказав, а Вона – дурепа, не здогадалася, що тоді коли він зник – він народив дитину і зміг піти.

Відчуття чогось втраченого і щастя від того, що щось знайдено переплилися в її свідомості…

Тепер все буде інакше. Вона буде не сама, а з сином. Потім Він зустріне когось… буде зустрічатися… і одного разу завагітніє, що б дати нове життя, а самому відійти.

Але Вона більше не сумувала, тепер в житті був сенс. Вперше Вона зрозуміла, що все недарма.

Вона простелила килимок і вляглася поруч з сином, їх сином.