Чужа територія

1.

Багряне передзахідне сонце величезним шаром висіло над горизонтом. Воно освітлювало долину, що пролягла між скелями і від тих останніх променів каміння долини здавалось криваво-червоним. Воно виглядало як рани на тілі планети, планети, що нещодавно була квітучим куточком галактики.

На одному з каменів, що височив над долиною ніби пам’ятник чужому вождеві, сиділа дівчина.

Її очі вдивлялись в далечінь. В куточках синіх очей блистіли сльози. Вона більше не мала сил щоб бігти. Скоро вона загине. Вже три доби тяглась гонитва.

Її обличчя було дитячим: маленький носик, акуратні губи, широко розкриті очі з довгими віями робили її молодшою. Їй було двадцять.

Зовсім інше враження справляли руки. Вона стиснула їх в кулаки, сині вени проступали на шкірі, утворюючи візерунок.

Від зап’ястку до ліктя сорочка була розірвана, і крізь неї проступали м’язи. Здавалося, що вона вся з м’язів. Її тіло було складним, але не по жіночому жилавим. На ньому не було жодного зайвого міліметру.  Вона нагадувала молоду пантеру.

 На ногах були військові чоботи, зашнуровані майже під коліно, з переду, на носку, відбивали світло титанові вставки.

 Штани сіро-плямастого кольору, зроблені спеціально для маскування на ландшафті Н2О, були подрані на колінах, в деяких місцях застигла кров. Одна нога була замотана на стегні брудною ганчіркою, що колись була полою сорочки.

Вона мала коротко острижене скуйовджене волосся, чорного кольору, але можливо то був колір бруду.

Марина поклала автомат поруч. Він тепер їй не був потрібен. Набої скінчились, але вона за звичкою тягла його за собою. На прикладі був напис: "Кращому стрільцю 2200 року”.

Вона вдивлялась в далечину і розуміла, що далі бігти не зможе.  Вони все одно наздоженуть, щоб знищити її. І будуть праві, бо це їх земля. В цей момент вона зрозуміла, що ніхто не кликав її сюди. Вона та її загін прийшли на чужу землю, осквернили її і мають померти. Господарі вже винищили всіх її товаришів, вона остання з живих, але це тимчасово.

Вона дивилась на чуже сонце і згадувала рідну планету. Її там нічого не тримало, тому вона і погодилась їхати на Н2О.

Дитинство вона провела в дитячому будинку, де ціллю було - вижити. Весь час вона мусила доводити, що краща. Потім вступила до Вищого військового училища. Туди брали справді кращих. Ніякі зв’язки в суспільстві не допомагали при вступі, тільки розум та сила були прохідним балом.

Роки училища - це постійна муштра розуму та тіла. Їх ростили солдатами, армією, що не знатиме поразки. Тоді спільнота не розуміла, навіщо людям така армія. З війнами покінчили ще в ХХІ столітті. З виникненням великої кількості ядерної зброї потреба в солдатах відпала, але і в війні також. Одне натискання і планети не буде.

Але їх готували для іншої війни. Уряд мав великі плани, що до захоплення інших, придатних для життя планет, їхня була забруднена, тому час від часу виникали проекти, суттю яких було колонізувати найближчі планети галактики та перетворити свою на загальний смітник і в’язницю для небезпечних громадян.

Один з таких проектів прийняли в цю п’ятирічку і перші загони потяглися до Н2О.

Марина була командиром. Але тепер вона більше не солдат, а маленька дівчинка, що приречена на загибель на чужій планеті.

Тому вона плакала, вперше в житті, сльози лилися з очей і приходив спокій та полегшення.

2.

"Подивись як спить, немов кошеня”, - сказав високий засмаглий чоловік. "Це не кішечка, а тигриця, не купуйся на невинний вигляд. Вона ворог, Влад, і прийшла, що б знищити нас”, - суворо оглядаючи дівчину, що спала, звернувшись клубком біля автомату, процідив крізь зуби інший. "Мені здається, що ти перебільшуєш. Вона ще дитина. Ми не можемо вбити її уві сні”, - не здавався високий. "Тоді розбуди і вбий, коли ти такий гуманний. Ми гнали за "твоєю кішечкою” три дні по горах, достатньо, щоб обізлитися, тобі не здається?”, - другий чоловік штовхнув рушницею сплячу дівчину. Вона відкрила очі і перелякано озирнулась, але за мить вона вже стояла в бойовій позиції зціпивши зуби та стиснувши кулаки.

Високий підняв рушницю, але стріляти не поспішав, тоді другий скинув свою на плече. "Зачекай, - сказав той, що звався Влад: буде більше користі, коли ми приведемо її до наших і допитаємо”. Другий важко зітхнув, але підійшов до дівчини та зв’язав їй руки.

3.

-         Подивись на неї, здається вона хоче їсти.

-         А, що мені до того.

-         Вадим, не можна бути таким жорстоким. Дай їй щось.

-         Тут самому нема, чого їсти.

Вадим сказав останню репліку зі злобою, але відрізав кусень солонини та кинув дівчині. Вона накинулась на м’ясо і їла не підводячи голову. Зараз для неї не існувало нічого, лише їжа. З того моменту, коли вона востаннє їла, пройшло п’ять діб. Їжа їй здалася найкращою за все її життя, до того ж вона була не синтетичною.

Після солоного м’яса вона хотіла пити. Спочатку вирішила бути гордою і не просити, але зрозуміла, що в такому випадку ніхто не зверне на неї уваги, тому видавила з себе звук, що трохи нагадував мову цих людей. Вона прислухалась до їх розмови вже два дні. Щось давно забуте лунало в тих звуках, але їй було не до того.

Чоловіки почули звук і побачили, що дівчина щось просить, вони здогадались, що вона хоче пити, бо їх самих почала мучити спрага. Високий відкрив свою пляшку і дав їй води. Вона жадібно пила. В училищі їх привчали обходитись без води кілька днів, але строк, що вона могла витримати вже давно минув. Влад показав на пляшку і сказав: "Вода”. Вона повторила: "Вв..-да”. "Дуже добре”, - він посміхнувся, вона повторила слово і теж посміхнулась. Вадим похитав головою і промовив до високого: "Ти б краще  папугу завів, і говорить, і клопоту менше”, - але Влад його не чув. Він показував на себе і промовляв своє ім’я, дівчина зрозуміла і вимовила своє.

4.

Вони йшли вже тиждень. Влад вчив Марину мови, вона була здібною і швидко запам’ятовувала, з вимовою було складніше. Вона ніколи не відрізнялась гарним музичним слухом і повторювати звуки чужого мовлення їй було складно, але вона старалась.

Вадим бісився, помічаючи, що між полонянкою та товаришем виникла дружба.

Марина засипала в печерах чужою планети, але їй не було страшно. Щось нове та незнайоме народжувалось в душі.

Була дуже холодна ніч, а вбрання дівчини все розідралось, вона використала майже всі ресурси свого організму і тому їй не вистачало тепла, вона калатала зубами, лежачи на підлозі печери. Непомітно для себе вона підсунулась до спини Влада, від нього пашіло теплом.

Влад відчув, що Марина підсунулась до нього. Він прислухався і почув калатання зубів, тоді він зняв куртку і накривши її притягнув до себе. Вона напівсонна зручно вмостилась на його грудях і заснула.

5.

-         Влад, послухай, ми маємо її вбити. Вона зовсім задурила тобі голову. Ця дівка окрутить тебе та втече. Коли ти не погодишся, я сам її вб’ю.

-         Як ти можеш таке казати, вона довіряє мені. Я навчу її говорити і вона зможе дати нам корисну інформацію. Вона справді дитина.

-         Тому ти вчора вночі тулився до неї.

-         Не вигадуй, вона вся тремтіла від холоду, ти бачив її вбрання.

-         Теж мені лицар знайшовся. Її потрібно вбити.

6.

Лишалося дві години до штабу. Марина сказала: "Вадим, я знаю, що не подобаюсь тобі, але не така я вже й лиха. Це ж війна”. Вадим був шокований. Він не повірив своїм вухам. "Це ти її навчив цій фразі”, - звернувся він до товариша. "Ні, вона дуже здібна, ще трохи часу і вона зможе говорити”, - задоволено посміхаючись сказав Влад. "Маю надію, що вона не довго проживе”, - буркнув Вадим.

7.

Все поселення зібралося на галявині подивитись на інопланетянку.  Якийсь малюк вигукнув: "Так вона ж людина!”, - за що отримав ляпасу від матері.

Дівчина відчувала себе тваринкою з зоопарку. На неї тикали пальцями, намагались смикнути… То було жахливо. З полегшенням вона зітхнула лише в кімнаті, куди її запроторили чиїсь міцні руки.

Було темно, але принаймні її не розглядали.

Вона вже непогано розуміла мову, тому здогадалась, що розмова йшла про неї.

Вона знала, що всіх її товаришів вбито, а від неї хочуть інформації. Марина з полегшенням зітхнула, бо не володіла жодною секретною інформацією, тому не могла зрадити. Це її порадувало, але не на довго.

Через півгодини  її знов потягли в іншу кімнату. Там прив’язали до стільця і почався допит. Вона розповідала про свою планету, її політику, державний устрій, економіку, але це не було таємницею. Дізнатися про це можна було з будь-якого довідника по галактиці.

8.

Допит тривав майже десять годин. Потім її нагодували та зачинили в кімнаті. Вона відразу заснула.

Ще кілька днів її розпитували про людей, що живуть на її планеті та їх цілі. Господарі намагались зрозуміти, чому напали саме на них. Вони завжди сповідували мир.

Кілька сот років тому вони відмовились від атомної зброї. Шляхом важкої праці та обмеження споживання ресурсів їм вдалося відновити екологічний стан, тепер вони жили простіше, ніж їх пращури, але на чистій планеті.

Вони майже відмовились від машин, що забруднюють повітря та повернулись до коней і велосипедів. Єдине, від чого вони не відмовились, були книги.

Колись вони ще намагались зберегти комп’ютери,   але зрозуміли, що від того їх діти тупішають та стають агресивні, тому комп’ютери лишилися в минулому, не знищені, але вилучені з масового обігу.

В них викликало справжнє обурення, що "чужаки”, замість того, щоб навести лад "у своєму домі”, хочуть захопити їхній.

Марина їх розуміла.

9.

Коли Марина здогадалась, що більше від неї нічого не потребують, їй стало лячно. "Тепер від мене звільняться”, - думала вона і серце тривожно колотило в грудях. В ній прокидалась жага жити.

 Одного дня прийшов Влад, вона давно його не бачила, тому зраділа помітивши його обличчя, що з’явилось в дверях її в’язниці. Він був непоголений, від чого виглядав старшим.

Вона посміхнулась і простягла йому руки, замість потискання, він розрізав мотузки. Вона зрозуміла, що тепер вільна. Але куди їй йти? Повернутись на військову базу вона не може, бо не знає дороги, а коли знайде, то все одно нічого цим не змінить – база горіла, коли вони її покинули. То ж іти їй не було куди.

Вона вийшла не вулицю і повільно пішла. Ніхто її не затримав.

11.

Блукаючи весь день, Марина натрапила на землянку. Пригадавши, що вони під час подорожі спали в печерах, вона залізла в середину. Там було темно. Знайшовши зручний куточок, вона вмостилась спати.

Зранку коли сонце освітило печеру, виявилось, що це кімната, яка слугувала коридором для другої. На стіні був вимикач. Марина підійшла та запалила світло. Друга була комп’ютерною залою.

Дівчина сіла за машину і включила її, вона загуділа та через хвилину вона побачила меню. Зверху були клавіші вибору мови. Там вона знайшла свою. Включила.

Марина пробула близько двох діб в комп’ютерній кімнаті. Вона в не відриваючись читала про історію та культуру цієї планети.

Раптом натрапила на інформацію, що примусила її замислитись. Виявляється, двадцять років тому з Н2О було викрадено всіх дітей у віці від народження до одного року. Про долю дітей ходили лише незрозумілі чутки. Їх було близько трьох тисяч.

Марина відчула, як по спині поповзли мурашки, саме стільки дітей було в інтернаті, в якому вона росла.

Вона зрозуміла весь тонкий розрахунок. Дітей було викрадено, щоб зробити з них силу, що допоможе захопити планету, яка була їх Батьківщиною.

Образа та злість стиснули їй горло. Стільки років її дурили, щоб використати проти її народу.

Вона вийшла на двір і в безсилій злобі почала бити кулаками по дереву.

Потім заспокоїлась і пішла далі. Що робити, вона поки що не знала.

10.

Дівчина сиділа на березі і спостерігала за розводами води, що утворювались, коли вона кидала каміння. Вона з насолодою скупалась і тепер почувалась чудово. На її планеті плавати можна було лише в спеціальних басейнах, вода озер, річок, морів за хвилину розчіплювала кішку, яку діти за для забави могли туди вкинути. У злочинців не було проблем з трупами, кислота, що була наявна в воді, нищила їх моментально.

Марина вміла плавати лише тому, що їх, як спеціальні війська, готували для захоплення інших планет, з чистим середовищем, але про це вона тоді не знала.

В полоні їй дали новий одяг, пошитий з натурального полотна, він давав дихати тілу, тому дівчина насолоджувалась чистотою та свободою.

11.

Влад спочатку не пізнав Марину. Він пам’ятав, що її волосся було темним, майже чорним. У дівчини, що сиділа на березі воно було русявим.

Він сказав Владу, що пішов на полювання, навіть собі не хотів зізнатись, що насправді шукав її. Коли вона пішла, в його душі з’явилось відчуття порожнечі, втрати смислу. Він потинявся селищем і пішов з рушницею до лісу, розуміючи, що їй немає куди йти, тому далеко вона не забреде.

"Привіт! Ледь пізнав тебе, що з твоїм волоссям?”, - чомусь знітившись і опустивши очі, спитав він. "Не знаю, - відповіла вона і почервоніла вперше в житті, - мабуть справа в воді, що я нею вимила голову, у нас голову миють в спеціальному розчині, тому у всіх в училищі було однакове темне волосся. Я й не знала, що моє світле”, - продовжувала вона вдивляючись у віддзеркалення в воді, а про себе подумала: "Навіть волосся в мене вкрали”.

Владу захотілося сказати дуже багато, але він лише мовив: "Ходімо”, - та простягнув руку. Дівчина легко підвелась і подала свою ручку. Вони попрямували назустріч великому багряному сонцю.

Їх життя було довгим, але спокійним стало не відразу, бо потрібно було відстояти зелену планету Земля, яку чужинці назвали Н2О.